того, що решта чоловіків — десь неподалік. Час від часу біля будинку з’являлися незвані гості: дощатими сходами веранди гупали чиїсь чоботи і незнайомий голос гукав: — Агов, господине, скоринки хліба не знайдеться для перехожого? Глушина кишіла ними — бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробітками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на південь із Квінсленду чи на північ із Вікторії. То були невдахи, від яких відвернулася фортуна, чи чоловіки, яким постійна робота була не до вподоби, і вони воліли пройти пішки тисячі миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебільшого то були пристойні чолов’яги, які приходили, з’їдали чимало харчів, ховали до своїх торбинок подаровані чай, цукор та борошно і йшли собі геть до Баркули чи Нарренганги; на їхніх спинах погойдувалися старі пом’яті казанки, а за ними чвалали дорогою худющі собаки. Мандрівні австралійські трударі лише зрідка пересувалися верхи чи на колесах; здебільшого вони ходили пішки. Інколи біля будинку з’являлися й лихі чоловіки; вони вишукували жінок, чиї чоловіки були у від’їзді, маючи на думці — ні, не зґвалтувати їх, а пограбувати. Тому Фіона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухні, там, де до нього не дісталися б діти, і завжди намагалася стати поруч із ним, поки її кмітливі очі оцінювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офіційно перейшов у відання Стюарта, Фі радо передала йому дробовик. Не всі прибульці виявлялися мандрівними робітниками, хоча таких і була переважна більшість; наприклад, до них часто заявлявся представник фірми «Воткінс» у старому «форді-Т». Він привозив усе, що можна, — від мазі для коней до пахучого мила, несхожого на ті тверді, як камінь, бруски, що їх виготовляла в пральні Фіона з жиру та каустичної соди; була при ньому й лавандова вода, і одеколон, і пудри та креми для висохлої на сонці шкіри обличчя. Декотрі речі можна було купити лише у цього комівояжера — наприклад, його фірмову мазь, набагато кращу за ту, що продавалися в аптеках чи виготовлялися за рецептом лікаря. Ця мазь могла загоювати все — від рани на боці у собаки до порізу чи садна на шкірі в людини. У кожній кухні, до якої він заходив, скупчувалися жінки, нетерпляче чекаючи, поки він розчахне свою велику валізу з товарами. Були й інші комівояжери, що приїздили не так часто, як чоловік із фірми «Воткінс», але не менш бажані; вони привозили з собою все, що тільки можна — від цигарок машинної набивки та чудернацьких люльок до рулонів матерії, інколи вони навіть доставляли звабливу спідню білизну та вишукано мережовані підштаники. А жінки з глушини — вони ж були такі спраглі! Бо бували в найближчому місті хіба що раз чи два на рік, не кажучи вже про розкішні крамниці Сіднея з їхніми модними товарами та жіночими прикрасами, здебільшого якимись одороблами. Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо чим менше дощу, тим більше пилу та мух. З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна. А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру — шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні полірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків та чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі. Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус. Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов виключно на пиття та приготування їжі.
