Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґі. Поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування — затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь хвилину священик зачаровано спостерігав за вправними рухами Меґі, а потім різко вдарив батогом об край запиленого чобота і похмуро поглянув із веранди на великий, схований за евкаліптами-привидами та лозами гліцинії особняк із численними господарськими будівлями та перцевими деревами, які відокремлювали його від помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своєму розлогому павутинні? — Отче, ви не дивитися на мене! — гукнула йому Меґі з докором. — Вибач, Меґі, я трохи задумався. — Він повернувся до неї саме тоді, коли вона закінчила причісувати Джимса; всі троє в очікуванні дивилися на нього, аж поки він взяв двійнят на руки і притиснув до себе по одному з кожного боку. — То що, поїдемо у гості до вашої тітоньки Мері? Меґі пішла за ним по дорозі, з батогом в одній руці вона вела його руду кобилу; а священик невимушено й легко ніс на руках малюків, хоча від будинку біля яру до великого особняка була майже миля. У кухні він вручив двійнят місіс Сміт, яка із захватом зустріла малюків, а сам разом із Меґі пішов до головного будинку. Мері Карсон сиділа у своєму кріслі з підголівником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всім вправно наглядав Педді. Коли увійшов отець Ральф, тримаючи за руку Меґі, дівчинка аж зіщулилася під недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, відчувши, як пришвидшився пульс Меґі, співчутливо- підбадьорливо стиснув їй руку. Дівчинка зробила незграбний реверанс тітці й ледь чутно привіталася. — Сходи-но на кухню, дівчинко, і попий там чаю з місіс Сміт, — кинула їй Мері Карсон. — Чому ви не любите Меґі? — спитав отець Ральф, важко опускаючись у крісло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного. — Тому що її любите ви, — пояснила вона. — Та годі вам! — Вперше Мері Карсон поставила його у скрутне становище. — Це ж нещасна нікому не потрібна дитина. — Ви бачите в ній аж ніяк не всіма покинуту дитину, і ви добре це знаєте. Священику знадобився час, щоб оговтатися і трохи розслабитися. Нарешті його красиві очі обміряли її сардонічним поглядом. — Ви, мабуть, гадаєте, що я спокушаю малих дітей? Я все ж таки священик! — У першу чергу, Ральфе де Брикасар, ви мужчина! А завдяки своєму священицькому статусу ви почуваєтеся у безпеці, от і все. Чимало спантеличений, він розсміявся. Чомусь сьогодні йому погано вдавалося пікіруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирі, увібралася всередину разом із своєю павучою отрутою. А у ньому відбувалися зміни, мабуть, він дорослішав і поступово примирявся з неминучістю свого перебування в безвісти Джилленбоуна. Вогонь у його душі поступово згасав; а може, він палав тепер заради чогось іншого? — Я не мужчина, — заперечив він. — Я священик… Може, це через спеку, може — через пилюку та мух… Але я не чоловік, Мері, я священик. — Ой, Ральфе, як ви змінилися! — глузливо вигукнула вона. — Невже переді мною кардинал де Брикасар? — Це неможливо, — сказав він, і в його очах промайнув сум. — Здається, це мене більше не цікавить. Вона засміялася, розгойдуючись туди-сюди у своєму кріслі й не зводячи очей зі співрозмовника. — Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам іще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумніву: ваш Судний день наближається. Не тепер, не через два-три роки, але він неодмінно прийде. Я буду як Диявол, що скаже вам: «Менше слів, більше справ!» Але будьте певні — я змушу вас корчитися від болю і терзатися душевними муками. Ви — найцікавіший і найдивовижніший чоловік, якого я коли- небудь зустрічала. Ви кидаєте свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стінки, спіймавши на вашій слабкості. І змушу вас продатися, наче якусь розмальовану повію. Ви сумніваєтеся? Отець Ральф розсміявся, відкинувшись на спинку крісла. — Не сумніваюся, що ви спробуєте це зробити. Але не думаю, що ви знаєте мене так добре, як вам здається. — Та невже? Що ж, час — і лише час — покаже, отче Ральф. Я вже стара, час — це єдине, що у мене лишилося. — А що, на вашу думку, лишилося у мене? — спитав він. — Час, Мері. І нічого, окрім часу. Час, пилюка та мухи.
