і думаю. І ось, п’ять років тому, тут з’являються люди і будують цей маяк. Встановлюють
свій Туманний Горн, що реве і реве над Безоднею, де ти поховав себе у снах, щоб бачити світ,
в якому були тисячі таких, як ти. Зараз ти один. Один у світі, який тобі чужий, світі, в якому
ти маєш ховатися.
Але голос Туманного Горну прибуває і йде, прибуває і йде, і ось ти ворушишся на
каламутному дні Безодні, очі, схожі на лінзи величезного фотоапарата, розплющуються, і ти
пливеш. Повільно, дуже повільно, тобі важко, адже на плечах у тебе вся вага океану. Слабкий
і дуже знайомий голос Туманного Горну лине крізь тисячі миль води, пічка в твоєму череві
нагнітає пару, і ти починаєш повільно, повільно здійматися вгору. Харчуючись ріками медуз
та косяками тріски й мересниці; ти повільно пливеш крізь осінні місяці, крізь Вересень, коли
тумани тільки починаються, крізь Жовтень, коли туман гусне, як кисіль, а Туманний Горн і
далі кличе тебе, і потім в Листопаді, коли ти день за день призвичаював себе до високого
тиску, здіймаючись щогодини на кілька футів вгору, ти біля поверхні і ти все ще живий. Ти
мусиш підніматися повільно: якщо спливеш відразу, то вибухнеш. То ж тобі потрібно 3
місяці, аби з’явитися на поверхні, а потім іще кілька днів, щоб допливти крізь холодні води
до маяка. І ось ти тут — там, у пітьмі ночі, Джонні, найбільший, чорти б його забрали,
монстр, якого тільки знала Земля. А тут маяк. Маяк, що кличе тебе, маяк з точно такою ж
довгою шиєю, що стирчить з води, з точно таким же тілом і що найголовніше з точно таким
же, як у тебе, голосом. Тепер розумієш, Джонні, тепер ти розумієш?
Туманний Горн заревів.
Монстр відповів йому.
Я все бачив, і все розумів: мільйони років він чекав, що повернеться той, хто ніколи не
повертався. Мільйони років самотності на дні моря. В Безодні. Безумний проміжок часу за
який небо очистилось від літаючих ящурів, земля осушила болота, лінивці та шаблезубі
тигри, відживши своє, застигли в асфальтових калюжах, а пагорби заповнила метушня,
