— Як це — нема? — здивувався Безсмертний. — Агентурні дані точні. Було!
— От-от! Агентурні дані є, а його нема. Ху! — хукнув «іноземець».
— Кумедні ви якісь! — засміялася Незнайомка.
— Це не ми, а ви кумедні. Дайте, будь ласка, дзеркальце! — верескнула «іноземка».
— Ви ж бачите — діватись вам нікуди. Ху! — хукнув «іноземець».
— Ви ж, мабуть, догадуєтесь, з ким маєте справу… — вкрадливо сказав Безсмертний.
— Догадуюсь, — кивнула Незнайомка. — Але дзеркальця в мене нема. Шукайте, якщо не вірите.
«Іноземці» і Безсмертний перезирнулися.
А Вася лежав у кущах і тремтів, дрібно цокаючи зубами. От зараз вони згадають про нього, згадають, кинуться шукати і…
Але вони чомусь не згадували. Мабуть, парфуми Незнайомки таки діяли.
— Сказано, що робити обшук не можна, — стишивши голос, мовила «іноземка». — Небез-печ-но!
— Так. Треба, щоб добровільно. Ху! — хукнув «іноземець».
— Тоді доведеться транспортувати. Хай Сам вирішує, — сказав Безсмертний.
— Доведеться, — погодилась «іноземка».
— Ху! — кивнув головою «іноземець».
І тут на галявину виїхав тролейбус. Той самий, без водія й пасажирів.
Розчинилися двері.
— Заходьте! — сказав Безсмертний.
— Будь ласка! — усміхнулася й знизала плечима Незнайомка.
Притримуючи руками поли свого довгого блакитного плаття, вона перша зайшла у тролейбус. За нею зайшли «іноземці», потім Безсмертний.
Але двері тролейбуса не зачинилися. З трави несподівано виповз чорний вуж і заліз у тролейбус. Потім з-за дерев вийшла чорна кицька з жовтими очима, кульгаючи, підійшла до дверей і одним м'яким стрибком скочила всередину.
Лише тоді двері зачинилися, і тролейбус рушив.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
«О! А де ж їхній обіцяний свист? Чого ж вони не засвистіли? — несподівано згадав Глечик, коли тролейбус поїхав. — Що ж я до ночі під кущами тут сидітиму?.. І все через оте дзеркальце…»
Вася витяг його з-за пазухи, покрутив у руках. Звичайнісіньке маленьке пласкеньке дзеркальце, яке жінки носять у сумочках. І в мами таке є, і в тьоті Зіни, і навіть у сестрички Талочки.
Крізь листя на дзеркальце впав сонячний промінь, щось блиснуло… І раптом…
Раптом перед Васею з'явився… сонячний зайчик. Не просто собі світла плямка, а справжній зайчик — з вушками, з лапками, з хвостиком, із жвавими оченятами і з вусиками із сонячних промінців.
— Ой! — вражено вигукнув Глечик. — Що це?
— Не «що», а «хто», — озвався сонячний зайчик. — Терентій!
— Хто? — розгубився Вася.
— Терентій — так мене звуть. Терентій з Країни Сонячних Зайчиків.
— Що? Хіба є така країна?
— А ти хіба не знаєш? Є, звичайно. Це країна, куди збігаються всі сонячні зайчики, коли сонце сідає або заходить за хмари.
— А… а ти з'явився тому, що… що я покрутив у руках дзеркальце? Так?!
— Так. Адже сонячних зайчиків без дзеркальця не буває. А це ще й не просте дзеркальце, а чарівне.
— Чарівне? — здивувався Глечик.
— Авжеж. Тому за ним і полює вража сила.
