Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.
А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка, йдучи, припадала на праву ногу.
Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, в іншого фігурне катання — завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот — за те, що вона ябеда і на всіх «капає».
І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.
Але то була одна лише мить — ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.
Наступної миті Вася забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.
«Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? — з відчаєм думав Глечик. — А дома вже, мабуть, хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне — що з Валерою?..»
Він мало не плакав.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
І раптом Вася почув шелест. Він обернувся. Перед ним стояла незнайомка. Біле пишне волосся. Чорна маска на обличчі. Довга, аж до п'ят, вся у золотистому мереживі блакитна сукня. Незнайомка нагадувала таємничу казкову фею.
Вона приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла:
— Мовчи!..
Але сказано це було веселим тоном: так говорять, коли граються.
Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.
— Ви хто? — пошепки спитав він.
— Незнайомка, — теж прошепотіла вона, усміхаючись.
— Як це — Незнайомка? — здивувався Вася.
— А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?
— Ну тоді я теж незнайомець, — хмикнув Вася. — Незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б» класу.
— А що ж ти тут робиш, незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б»? — тихо засміялася вона.
— Сиджу…
— Отак прийшов сам у ліс, заліз у кущі й сидиш?.. Та ще й з портфелем…
— Та ні… Я прийшов не сам… З другом прийшов, з Валерою.
— А де ж він, друг Валера?
— Не знаю, — знизав плечима Вася. — Десь зник… пропав… Несподівано.
— От тобі й маєш! Що ж він тебе кинув чи що? Отакі-то друзі!
— Кинув? Валера?
— Ну… може, злякався?.. Все-таки ліс…
— Валера? Злякався? Та ви що?! Та це такий хлопець!.. Він нічого в світі не боїться. Навіть директора Ярослава Івановича. «Злякався»!.. У нас у класі всі вареники порівняно з ним, — Вася зітхнув. — І я… теж…
— То де ж він дівся, цей герой?
— Не знаю, — Вася знову зітхнув. — Чесно кажучи, я так хвилювався… Черевик подертий у траві знайшов. Здається, його… Валерин. А тут ще…
— Що?..
Вася на мить завагався — казати чи ні?
Незнайомка одразу сподобалася йому, припала до душі. І голос у неї був добрий, лагідний. І пахло від неї ніжними приємними парфумами. А Вася любив гарні пахощі: і мама, і тьотя Зіна, і навіть сестричка Талочка завжди вживали гарні
