Цього вже Вася стерпіти не міг.
— Ах, я — редиска?!. То й лови їжака сам!
Вони стояли на галявині біля великого трухлявого пня.
— І зловлю! Дуже ти мені потрібен!
— Ах, не потрібен? То й бувай на цьому здоровий! — Вася крутнувся й бадьорим кроком пішов назад.
Валера, видно, не чекав від Глечика такої рішучості і якусь мить мовчав. Тільки як Вася одійшов уже далеченько, гукнув йому вслід:
— Вареник! Слабак! Ти мені більше не друг!
Ті слова наче батогом шмагонули Глечика, й він побіг. На очі навернулися сльози. Ну чого, чого Валера сьогодні такий! Та чим далі відбігав Глечик од галявини, тим повільніше біг, тим менше був певен, що робить правильно.
Нарешті він спинився, став, прислухався.
У лісі панувала тиша. І пташки чогось не співали, і дятел не стукотів носом по стовбуру. Навіть листя на деревах не шелестіло. Мертва, німотна тиша.
Не вперше сварився Вася з Валерою. Не вперше кидав Валера йому жорстокі слова: «Вася, ти мені більше не друг!» Але й мирився Валера завжди перший. Підійде, штурхоне Глечика в плече: «Ну, чого надувся, як сич? Теж мені! Ходімо, я щось придумав…» І веде Васю у найдальший куток і шепоче йому на вухо про нові свої вигадки. Глечик Валері був потрібний, просто необхідний. Бо ніхто з хлопців так віддано не дивився на Валеру, ніхто так уважно не слухав, ніхто так не захоплювався героїчними його вчинками. І ніхто не прощав йому стільки, як прощав Глечик…
От і зараз, стоячи один у мовчазному лісі і прислухаючись, чи не біжить за ним Валера, Вася вже не сердився на нього за несправедливі слова. І вже шкодував, що втік од нього, що лишив у лісі самого. Адже так справжні друзі не роблять!..
«І чого він такий? — сам собі говорив Глечик. — І боягуз я, і заєць, і редиска!.. А що — ні?.. Не редиска? Хіба не боюсь… Боюсь!.. Так чого ж тоді? Правду сказав Валера. А я ще й кинув його самого в лісі! Так хто ж я після цього?..»
Думаючи так, Вася не помічав, що вже йде назад. Ноги переступали наче самі собою. Повертався Вася досить довго. Невже він так далеко відбіг?
Але ось уже й галявина з великим трухлявим пнем.
Валери на галявині не було. Де ж він?
Невже сам пішов далі?
— Агов! Валеро! — стиха гукнув Вася.
Голосно гукати, коли ти сам у лісі, якось не той… Не гукається.
— Ну, не балуйся! Виходь! Валеро! Де ти? Не ховайся! — Глечик оббіг усі кущі навколо галявини, зазирнув за кожне дерево.
І раптом Глечик завмер.
Серце його зупинилося.
У траві лежав черевик. Розірваний ущент. Наче його роздер зубами ведмідь або вовк.
То був Валерин черевик! У цьому Глечик не сумнівався жодної миті. Оно через увесь носок глибока крива подряпина. Вася добре пам'ятав ту подряпину, що з'явилася після того, як вони пограли у футбол консервною бляшанкою.
Вмить пригадав Валерині слова про «вовчі ями» і про вовків, що з'їли Шляповатинського пуделя Артемона.
Це було так страшно, наче він побачив не черевик, а самого Валеру, розтерзаного вовками.
І тут…
На галявину без жодного звуку, нечутно, як мара… виїхав тролейбус — старий, облуплений, іржавий, з вибитими вікнами.
Вася завмер. У грудях похололо.
Тролейбус був порожній — жодного пасажира. А головне, — й там, де мав сидіти водій, теж не було нікого. Тролейбус зупинився. Іржаві двері із тихим скреготом розчинилися, і з тролейбуса вискочила чорна, як сажа, кицька з жовтими очима. За нею виповз чорний вуж і зник у траві. Кицька глянула на Васю, нявкнула і, припадаючи на передню лапу, пішла за дерева. Двері зачинилися, тролейбус рушив і за мить зник у лісі.
Вася навіть не встиг подумати, як же тролейбус міг проїхати через хащі і як він узагалі їхав по лісу без дротів, коли раптом за деревами почулися голоси.
