призначені мені обов’язки виконуватиму совісно, бо знаю, яку вони мають вагу для нашої справи.
На обличчях приявних було помітне вдоволення.
— Друже Тетяно, ви відняли нам своїм рішенням багато турбот. Ми віримо у ваші здібності, у силу вашого характеру, у ваше щастя. В імені цілого штабу бажаю вам багато успіхів на новому пості!
Сотник міцно стиснув руку новій закордонній зв’язковій, а за ним почали підходити й інші старшини та висловлювали їй свої побажання.
Помалу почали розходитися. В кімнаті залишився сотник з двома старшинами і Тетяна. До неї звернувся сотник:
— Чотовий К. зазнайомить вас ближче з вашою працею і видасть вам відповідні інструкції. Друг Богдан оформить вам документи та подасть перший зв’язок, що є першим пунктом довгої кур’єрської лінії. Ваша перша подорож буде до Баварії, тобто в південну Німеччину. Це американська зона окупації. Між іншим розвідаєте, що сталося з відділом командира Громенка, який два місяці тому вирушив у рейд і досі не відомо, чи він щасливо осягнув свою мету. Про інші справи поінформує вас чотовий К. та друг Б.
Сотник сердечно розпрощався з Тетяною і вийшов. Надворі пристанув на хвильку, деякий час прислухувався до шуму сосон, а відтак пішов дальше. Замерзла земля. Помалу домерзав 1948 рік.
У невідоме.
— Замкнути двері! Від’їжджаємо! — різко крикнули польські кондуктори. Переповнений експрес Перемишль —• Краків помалу вирушав з залізничного двірця.
Ванда Бєляк, студентка краківського університету, сиділа при вікні вагону і вдивлялась в осінній краєвид, що за вікном. На колінах у неї лежала книжка. Якийсь роман, що його вона вже кілька разів пробувала читати, але якось читання не йшло. Не була в силі зосередити думки. Зони блукали по залишених дорогих місцях, рідних сторонах, де кожний корчик, кожна стежка були їй знайомими. Пригадувала: аж сльози виступали їй на очах, коли передавала звіт своєї чотирилітньої праці. Якщо відчувала легке дрижання і приспішений стукіт серця від’їжджаючого в невідоме, то це не був страх, зовсім ні! Тільки тривога, що одна помилка, і стільки покладених на неї надій і довір’я багатьох людей пропало б назавжди. Який сором! Напевно не пережила б того.
Так роздумуючи, заснула. Коли пробудилася — була ніч. Далеко миготіли світла міста. Подорожні зодягалися, збирали клунки. Тетяна вдягнулася в плащ і чекала. Коли поїзд зупинився, помалу вийшла на перон і в думці перехрестилася, дякуючи Богові, що перший етап подорожі перебула щасливо. На стації вешталися міліціянти, але про документи ніхто нікого не питав.
Була одинадцята година вечора, коли стомлена дівчина дійшла до вулички X. Одноповерховий дім з числом, якого їй потрібно. Увійшла в темний коридор. В темряві знайшла сходи й почала обережно йти вгору. Тремтячими руками пошукала в кишені сірники і викресала вогню, щоб відшукати двері „ліворуч від сходів”.На дверях візитна карточка: Б. У. Р....
Так, це тут. Тетяна застукала обережно. Зупинивши віддих, наслухувала. Ніхто не відповідав. Постукала ще раз, сильніше. За дверима хтось заметушився. Заскреготів ключ у дверях, одночасно почувся плач малої дитини. Відкрились двері і з-поза них виглянуло обличчя жінки, освітлене миготливим світлом свічки.
