прийшов до нього, і тому, що я ще живу. Для безпеки він скоро згасив світло, а жінці, що не пізнала мене, став пошепки пояснювати, хто я.
Залишатись у колгоспній кімнаті було неможливо. Тож ми відразу, поки ще добре не розвиднілось, пішли до вівчарні і тут я примістився на стриху в сіні. Криївку в сіні я зробив добру. Та тоді якраз покривали дах вівчарні і весь день по даху ходили робітники. Від того робилось у мене враження, що вони ходять мені по голові. Уночі ж ходив по подвір’ю весь час сторож з собакою. І взагалі — колгосп великий, людей багато, на кожному кроці хтось вештається. По трьох днях я рішив перенестись кудись інде, тим більше, що й вівчар почав побоюватись за мене й за себе.
Вівчар порадив мені перейти до його знайомих, Сни- ликів. Це було двоє стареньких людей, що жили під лісом. Вечором вибрались ми туди. В брамі колгоспу зустрілись ми зі сторожем. Але вівчар, знайомий з іним, зажарту- вав з собаки і ми спокійно перейшли через браму.
Снилики погодились прийняти мене і в них пробув я до 12 грудня 1949 р.
Від Сниликів вернувся я до Квасника. Поліція не перестала ще переводити розшуки, але в нього вона зробила вже дуже основну ревізію, нічого підозрілого не знайшла і тому він сподівається, що скоро не прийде вдруге.
У Квасника побув я до Різдвяних Свят і за той час дійсно поліція не заглядала- Але довго не міг залишатись і тут. Через Квасникового брата сконтактувався я з моїм знайомим господарем Гуцулом, що жив за двадцять кілометрів звідси, і після Йорданських Свят у морозну зоряну ніч пішов до Гуцула. Виминаючи річку, переходили ми через присілок Рабку. Другого дня, як я опісля довідався, в Рабці переводила поліція розшуки, бо „тенди ктось шедл”.
Гуцул примістив мене у своїй стодолі. Але вже по чотирьох днях він сказав мені, що найближчого дня приїжджає до села комісія провіряти всюди порядки, бо тепер саме „мєсьонц чистосьці”. У зв’язку з цим мені треба піти собі кудись з його приміщень. Вечером я попрощався з ним, подякувавши за гостину, і пішов, не кажучи йому, куди. Під час мого побуту в нього він багато оповідав мені про наших односельчан, де кожний з них переселений, і я запам’ятав собі адреси тих, до яких мав повне довір’я. Та покищо заліз я до стодоли незнайомого мені господаря таки в Річиці. Обсервуючи вдеінь околицю, побачив я на сусідньому подвір’ю двоє стареньких людей. По мові пізнав я, що це наші люди, переселенці. Вони викликали в мене довір’я і я зайшов вечером до них та спитав, чи не погодились би вони переховувати мене якийсь час. Це були зовсім бідні люди, що крім хатини не мали ніяких більше будинків. Вони згодились прийняти мене, примістили в хаті на стриху і там перебув я спокійно аж до кінця лютого. Та наприкінці лютого солтис повідомив усіх на зборах, що здача хліба в Річиці не виконана по пляну і тому по всіх хатах ходитимуть спеціальні „трійки” контрольорів, щоб прові- рити в кожного запас збіжжя. Було очевидним, що прийдуть вони й до моїх господарів і заглянуть теж на стрих. Треба було знов утікати.
Це був якраз час сильних морозів і ночувати в лісі було неможливо. Зайшов я до сусідньої оселі й закрався до чиєїсь стайні. Надворі віяло снігом і всі мої сліди позамітало. Тут примістився я на стриху в сіні і перебув кілька днів, сходячи ніччю на долину, щоб надоїти собі молока. Але, не знаючи, до кого я попав, рішив я перейти до знайомих. Згідно з оповіданням Гуцула, тут мав жити наш односельчанин. Гуцул описав мені докладно, де він живе. Ніччю перебрався я туди, але для певности примістився вперед без зго- лошення в стайні, щоб вдень приглянутись неспостережно господарям.
Удень переконався я, що зайшов добре. Односельчанин, до якого я тепер зайшов, це випробуваний наш симпа- тик. Він і тепер має зв’язки з організаційною сіткою. Прийняв мене до себе й обіцяв іналаднати мені зв’язок, який я в останньому часі втратив.
Але і в нього не довелось мені сидіти спокійно. Тут почала зачасто заглядати до села лісова поліція, шукаючи за вкраденими з лісу дровами. Прийшлось вже напровесні повертатись у ліс.
