Наприкінці лютого я вибрався до родини Деркачів. Вони прийняли мене з недовір’ям, але, коли я показав їм їхню книжку, відразу змінили своє відношення. Я наказав їм -не згадувати моїй сестрі, що я нав’язав з ними зв’язок, пам’ятаючи заповідь підпільника, щоб „про справу говорити не з тим, з ким можна, а єдино з тим, з ким треба”-
Тепер мав я вже дві точки зачепу і перебував на зміну раз у Квасника, раз у Деркача, не згадуючи нікотрому з них про другого. Очевидно, до них заходив я лише на нічліг, а дні проводив у лісі. Тут, у своїй „культурі” побудував я собі з гілля шатро, прикрив його папою, а зверху замаскував чатинням і з початком весни 1949 р. став тут теж ночувати. З Квасником зустрічався далі випробуваним минулого літа способом, щоб забирати харчі, а до Деркача заходив за книжками і часописами. Він передплачував щоденник „Ілюстровани Кур’єр Польскі” і тепер я мав вже чим заповняти самоту.
Завдяки тій газеті довідався я, що 15 червня почнуться в цих околицях великі лови на диків. Довідавшись про те, я розібрав своє шатро і затер всі сліди мого побуту в „культурі’. Тепер став я блукати в інших околицях лісу, ночуючи все під іншим кущем. Весняні дощі нераз дались взнаки, але я волів перебувати в лісі.
Та околиці лісу, по яких я тепер блукав, не були такі безпечіні) як попередні. Одного разу наткнувся я несподівано на двох міліціонерів, що на роверах переїжджали лісовою стежкою. Вони були в змінених уніформах. Я не знав ще нічого про те, що міліція носить вже інакші уніформу і узяв їх за лісничих. І коли вони покликали мене до себе, я підійшов спокійно, бо ж лісничих не мав чого боятися. Пашпорт у мене був, а збанок у моїх руках свідчив про те, що я вийшов до лісу на суниці. Щойно підійшовши ближче, побачив я, що в них пояски від шапок заложеінї під бороду, і зрозумів, що це міліціянти в службі. Вони зажадали в мене пашпорту. Я відповів, що маю його в блюзці, яка лежить за кущем. Це був теплий день і я був тільки в сорочці. Вони відбезпечили пістолі і пустили мене поперед себе, щоб я пішов по блюзку. Я підійшов до густих кущів, а тоді нагло обернувся і кинув їм під ноги горщик. Вони були певні, що це ґраіната й відскочили переляь кані, а заки опам’ятались, я був уже в кущах. Вслід за мною послали вони кілька серій, але, очевидно, без ефекту, бо я вже сидів спокійно в кущах. Міліціянти забрали горщик і пішли в село розпитувати, чий це горщик. Були і в Квасника, допитували його з жінкою та його дітей, але до збанка не признався ніхто.
Все ж таки, після цього випадку мені треба було змінити місце побуту. Квасник і Деркач жили заблизько місця моєї зустрічі з міліцією і в них я заховатись не міг. Треба було перенестись десь трошки дальше.
Поміг мені в цьому Деркач. Він сконтактував мене з переселенцем Попадином, що жив аж ген за Рабкою в Моравці і погодився переховати мене. Я перенісся туди.
Але поліція повела розшуки за мною з більшою увагою і в більших розмірах, як я припускав- В усіх селах кругом лісу, включно з Моравкою, стали поліцисти переводити дуже докладну перевірку всіх мешканців, на кожному кроці легітимували, переглядали хати й усі будинки, записували, хто, куди й чого ходить. Стали вони навідуватись і до мого нового господаря, хоч досі ніколи до нього не заходили. Він злякався і по двох тижнях „виповів мені мешкання”. Я мусів прийняти до відома і — знов опинився в, лісі. Іти до людей —- не мав до кого. Узяв у торбину харчів і помандрував вглиб лісу. Мандрував цілу ніч. Зайшовши далеко вглиб, я заліз у гущавину і ліг між кущами спати. Падав зливний дощ, але я був стомлений цілонічним ходом і відразу заснув. Та скоро збудили мене блеяниям серни- Вони тікали, значить відбувалось якесь полювання. Але стрілів не було чути. Я зарився між корінням під листя і наслухував. Так пролежав я цілий день, але мисливих не побачив. Вечором все заспокоїлося. Для певности переночував я на тому самому місці і просидів ще один день. А увечорі, босоніж, щоб не чути було мого ходу, вибрався до Квасника. Вийшовши на край лісу, я побачив його біля коней. Тихенько підповз я до нього і засичав умовленим знаком. Він спостеріг мене і — аж присів спереляку. А тоді, не сказавши ні слова, побіг до хати, повернувся швидко з бохонцем хліба і даючи мені його шепнув:
— Швидко! . . . тікайте!... в ліс! .. .
Я притягнув його до себе і спитав, що сталося. Хвилюючись і поспішаючи, він опоеів, що кілька днів тому поліція
