вночі, я насторожував свою увагу безупинно, як заєць, прокидаючись від кожного підозрілого шелесту. Вигідним для мене було те, що „культура” була здавна запущена й заросла кущами.
Так провів я ціле літо 1948 р. З друзями по організаційній роботі контактувався я лише листовно за посередництвом мого господаря, і то надзвичайно рідко, бо головним моїм завданням тепер було — затерти за собою сліди, виждати і, коли все заспокоїться, перейти в іншу околицю й залеґалізуватись там під новим прізвищем.
Монаша самітність, з безупинним почуттям звіра, що за ним ганяють гончі собаки, давалась мені дуже взнаки тим більше, що до самітности я не привик. Ніяких книжок, ні часописів я не мав. У висліді того мене огортала нераз така туга за людьми, що я виходив удень на край лісу і, скриваючись в кущах, дивився, як недалеко дорогою проходили люди, бо це давало мені полегшу.
Одного разу приїхала до мене по зв’язку жінка господаря, з яким я прибув із Закерзоння, зареєструвавшись, як їхній син. Побачивши моє життя тут, вона радила мені вертатися до їхнього села Розгірча, погоджуючись переховувати мене в себе. Вона оповіла мені, що після мого виїзду поліція приходила кілька разів за мною, але по кількох місяцях зовсім перестала вже розпитувати. Сексот Терешко оженився в містечку з місцевою ПОЛЬКОЮ й перебрався жити туди. До нашого повіту в Прусії приїхали нові переселенці з Закерзоння, а між ними багато „залегалізоваїних” упістів. Але поліція щось пронюхала й 9-ох хлопців заарештувала. Багато упівців після цього стали скриватись, а далі перейшли з цього терену кудись далі. Кмоч живе спокійно при родині, з якою приїхав, поліція його не зачіпає.
Починалась осінь. Мариво зимування у лісі під кущами спонукувало мене послухати ради моєї господині й повернутися до Розгірча. Щоб упевнитись щодо ситуації, передав я листа до Кмоча, щоб він дав мені пораду, чи вертатись до» села, а господині сказав, що повернусь по одержанні відповіді.
Пройшло кілька тижнів, але я не одержав ніякої відповіді ні від Кмоча, ні взагалі ніякої організаційної пошти. Аж врешті прийшла — гнітюча вістка: польська поліція перевела в цілому повіті акцію масових арештів, жертвою якої впав і Кмоч. В селі Рясному, де було найбільше арештованих, залишено на місці лише кільканадцять господарів, а решту розселено по дооколичних колгоспах. Усім родинам, ідо переховували „бандерівців”, забрано за кару корови- Забрано корову й моїй господині за мене.
Моя господиня дуже боялася, щоб Кмоч на слідстві не видав її, як ту, що передавала для мене організаційну пошту. Але цього не сталося. Кмоча засуджено на десять літ тюрми, але він не видав нікого.
Після зустрічі з моєю господинею я сказав своєму теперішньому доставцеві харчів, що вкоротці відходжу звідси. Це, як я запримітив, прийняв він з полегшею. Та після того, що оце сталось, після тих масових арештів та карних санкцій, я не міг сповнити свою обіцянку й повернутися до Розгірча. Треба було й далі залишатися тут.
Правда, Квасника тішило те, що я пробув тут ціле літо і ніхто не запримітив моєї присутности. Крім цього, на умовлену адресу приходили правильно пачки від мого брата з Канади і ними я совісно оплачував доставлювані мені харчі. Тож Квасник не сказав нічого, коли побачив, що я не збираюся зрікатися його сусідства-
До снігу жив я далі в своєму чагарнику. Але, як упав сніг, я сильно перестудився і мусів перенестися до стодоли Квасника. Там перебув я кілька днів, поки не вилікувався, а тоді став днювати в лісі, а ночувати в стодолі.
Одного вечора відвідала мене сестра. Оповідаючи про різні новини, вона згадала про родину нових переселенців Деркачів, що живуть тепер у недалекому селі Рабці на краю лісу. Сестра оповідала їм про мене. Деркачі поставились дуже прихильно до мене, передали мені для читання українську книжку і сказали, що у випадку потреби я міг би перенестись до них. Сестра радить перейти туди. Я намотав усе те на вус, але сестрі сказав, що боюсь іти туди, бо їх особисто не знаю.
