Зразу все було гаразд. Переселенцями ніхто не цікавився, ніяких переслухань, допитів, ніяких поліційних відвідин. Після переживань на Закерзонні переселенці прийняли це з особливою полегшею.
Так було кілька місяців.
Та ось одного осіннього дня одержав я вістку, що попереднього дня з’явилася в сусідніх селах в цивільному одязі польська поліція і заарештувала членів УПА, а тепер зв’язкових підпілля: Ангора^ Лозу, Карпа та станичного Івана. Карпові пощастило вирватись їм з рук і втекти, і він оповів нам про спосіб арештування. Поліцисти приїхали автом, яке залишили за кілометр перед селом, самі ж, перебрані за залізничників, ходили по хатах і питали за вільним мешканням для себе. Так прийшли і до хати, де жив упіст, маючи, видно, його адресу та опис його особи. Спитавши про помешкання, вони кинулись на нього і, поки він зорієнтувався, в чому справа, закували його й під дулами револьверів відвели до авта. Карпо, вирвавшись щасливо їм з рук, негайно заалярмував решту наших друзів, і, коли в такий самий спосіб поліція прибула до сусідніх сіл, щоб заарештувати стр. Письменного з відділу Тучі та стр. Оленя, то їх у той час „не було дома”. Але поліція не дала за виграну, і, як польські залізничники, полі- цисти замешкали у тих селах, де були наші друзі, що ви- ховзлись їм з рук, щоб „накрити” таки їх. Та серед українського населення нам легше було слідкувати за ними, як їм за нами. Ми зорганізували на них наступ дітей: діти бігали за ними безупину, визивали їх, лаяли і обкидали болотом. По кількох днях поліцисти не видержали і забрались зі села.
Письменному пощастило вийти ціло ще з одної засідки. Листоноша привіз для нього порученого листа і, не заставши вдома, залишив записку, щоб він зголосився по відбір листа на пошті. Не прочуваючи підступу, Письменний пішов другого дня до містечка, до поштового уряду. Тут застав він — поліцію, що ждала вже на нього. На щастя, він узяв зі собою виказку свого молодшого бра- та) і, показуючи її, сказав, що він прийшов по листа для брата. Заскочена поліція повірила документові й випустила його.
Маючи це все на увазі, я перебував цілими днями в лісі, а ночі переводив поза своєю хатою. Але мене й стр. Кмоча залишила ще якось поліція в спокою.
Кілька днів пізніше приїхали до села „делегати” закладати „Коло Самопомоци Хлопскей”. В день перед „зборами” було повідомлено, що присутність всієї молоді обов’язкова. Але я на „збори” не пішов. І зовсім слушно, бо опісля довідався я від поляків, що ті „збори” організувала сама поліція з метою заманити мене туди.
Після цього я став ще більше обережним. До хати моїх господарів я перестав ходити майже зовсім. Удвох з Кмочем перебували ми весь день у лісі, маючи при собі гранати, а на ніч заходили до поблизьких сіл.
Так пройшов жовтень і листопад. У цей час ми пробували зліквідувати сексота Терешка, що тут знову зактивізувався і став небезпечним для нас і нашої роботи. Але нам не вдалося зловити йото. Зразу думали ми вбити його в його хаті, при його родичах. Але мусіли закинути цей плян, бо мали тільки гранати, а від гранати згинули б теж всі присутні в хаті. А цього ми зробити не сміли. Ми засідались кілька разів, як він вертався з містечка зі зустрічей з поліцією; але він теж був дуже обережним і ходив „партизанськими стежками”.
Прийшов грудень. Зима. Рухатись стало важче. Поліція робила засідки, легітимувала перехожих. Але наші переселенці сприяли нам і з власного почину стежили за поліцією й інформували нас про кожний її рух. Мій товариш Кмоч почував себе певніше, бо за ним ще ні разу не приходила поліція. Він був „у лісі на роботі”, і це в нікого ніякого підозріння не викликало. Тому він думав повернутися на зиму до своєї родини, з якою приїхав сюди. Як потисли морози, то він це й зробив. Я ж цього зробити не міг, бо для мене це значило — йти просто в руки поліції.
Але, де ж і як перебути зиму?
