Втім, несподівано наш зв’язковий каже: „А тепер, панове, дайте до мого наплечника всі матеріяли з Краю, світлини і взагалі все, включно з картами теренів, бо я маю оригінальні документи і, якби вам щонебудь притрапилося, то завжди зможу все спокійно і без ризика перевезти куди слід”.
На щастя, такими наївними ми вже не були. Делікатно перепрошуємо його й кажемо, що всі матеріяли ми закопали ще у лісі й, коли він нас щасливо перевезе до Пассав і ми належно оформимо наш побут у Німеччині, тоді самі вже легально приїдемо знову сюди і все заберемо з собою.
Як громом поражений, спустив голову наш „відважний”. Такого обороту справи він не сподівався. Мабуть добре пожалів свого труду. Та було пізно, бо ми вже самі почали принаглювати його до відходу.
Прощаємось з хлопцями й господарем і виходимо на двір під шопу. До зупинки добрих 900 метрів. А часу вже дуже мало. Не було іншої ради, як бігти з горбка до шосе полями — коротшою дорогою. Біжить з нами теж і наш „зв’язковий”.
Чому ми бігли правдивою розстрільною, сам не можу собі пояснити. Мабуть, з призвичаєння.
Автобус вже на зупинці, а нам ще треба яких три хвилини часу. Чи зажде на нас?
Біжимо й нічого не бачимо. Аж тут нараз: „Генде гох!” От тобі й війна!.. Два прикордонники кличуть:
— Ком, ком, ком!..
А нам аж кров заціліла в жилах. Щось подібне пережити людям, які ніколи на протязі років не підносили вгору рук, не так просто й легко. Тим більше, що бачимо у гранич- ииків малі крісики зовсім без магазинків.
І нараз так страшно жаль нам, що закинули свою зброю й не дали доброго прочухана тим смішакам.
Та немає ради...
А наш Гордий, як бачу, навіть не думає піддаватися. Стрибками попід берег річки відступає до лісу. А ліс яких чотири кілометри від нас. — Що він таке вигадав — важко передбачити. Найправдоподі'бшше, нічого взагалі не думав, а тільки знав, що ми взагалі не можемо нікому піддатися. Обидва з Буркуном кличемо його, бо ситуація справді не така, як ми до неї привикли.
А „ґренцшуци” вже біля нас. Питають про документи.
Звідкіля ж їх взяти, як ми навіть не знаємо, де у наших вбраннях кишені?
Тільки одинокий „зв’язковий” почав метушитися по своїй маринарці, і через хвилину подав дрижачими руками своє ДП (що це за таке магічне слово „ДП — карта”, ми взнали аж по виході з тюрми). Користаємо з хвилини й надумуємося, що нам зараз говорити. Вже вернувся засапа- ний Гордий і тільки махнув рукою, немов би хотів сказати, що все пропало.
Нарешті починаємо підсміхатися. Було зрештою з чого. Наш „герой-зв’язковий” (я вспів у міжчасі заглянути у його ДП), славний п. К., дрижить неначе в пропасниці. Шкода, що таким не бачив його Леонардо да Вінчі, а то був би намалював з нього найславнішу свою картину, яка дістала б назву „Страх”.
