Регенсбургу.
В надії, що хоч останні кілометри нашого рейду будуть „люксусовими”, сидимо собі дальше преспокійно на сіні й читаємо „від дошки до дошки” еміграційні часописи „Час” та „Українську Трибуну”.
Раділи ми просто, як діти, коли побачили справжнім друком писане українське слово. З величезною цікавістю знайомились з виявами українського життя на еміграції.
У міжчасі не давали нам спокою хлопці, які майже ввесь час сиділи коло нас та засипали нас усе новими питаннями про Край.
Після обіду, нарешті, наспіла так нетерпеливо очікувана вістка: приїхав зв’язковий! Кажемо просити його на горище. А самим нам аж затріпоталися під сорочками серця. Це ж не хто-будь, а таки зв’язковий, і напевно про все найкраще поінформує нас, порадить. А нам таки вже хочеться знати щось конкретне, бо хлопці, постійно живучи на селі, таки слабо орієнтуються у подіях і проблемах еміграційного життя. Цікаво, яке враження зробить на нас ця, так нетерпеливо очікувана, людина. Бо ми, звичайно, після перших рухів і слів людини старалися завжди „розкусити” її й пізнати. Така вже наша повстанська тактика, може звичка, а може обережність.
За хвилину ч}тмо шарудіння по сіні, і Гордий іро'- нічно завважує: „Але ж він сопе!” Та важкий віддих був оправданий: перед нами стає постать не дуже то високого, але зате „широкого” мужчини. Мабуть не голодує наш народ на чужині, — промайнуло в наших головах.
Приготовані на те, що він привітає нас нам звичним привітом „Слава Україні”, —¦ підсвідомо шикуємось так, щоб нараз відповісти „Героям слава!”
Але, яке наше здивування! Товстенька постать ліниво скидає з' голови шапку, хустиною витирає спітніле обличчя, водить малими очима по наших вбраннях, як купець, що заміряє, купивши товар, зробити на ньому добрий інтерес, і цідить поволі крізь зуби:
— Окей, окей!..
Витріщуємо очі і, врешті, взагалі не маємо' поняття, що нам відповісти на те якесь дивне привітання. Зразу хочеться відповісти таким самим „окей”, але щось, наче за вухом, шепче: Не кажи слова, якого не розумієш! Здержуюсь і рівночасно думаю над тим, що де воно за таке слово. Не порішивши нічого путнього, кажемо: ,,Добрий день”.
Доволі сильний стиск долонь каже нам думати, що це таки наш приятель. Згодом наш гість положив на сіно досить товстий наплечник і з кишені порядної маринарки витяг пачку цигарок. У мене засвітились очі, коли побачив на цигарці турецький півмісяць із зіркою. Гадаю, от тобі приємність: мабуть не з простим „зв’язковим” маємо до діла, коли у нього навіть турецькі папіроски. Пригадую,як ще десять років тому підкрадав татові тютюн з пачки „пшедні турецкі”. Невже це повернулись часи з-перед другої світової війни?. . .
Але наш гість не дає нам довго думати. Наказуючим тоном говорить:
— Панове (так до нас не звертався ніхто вже чотири роки), тут є для вас цивільне вбраиня, будь ласка, чим- скоріше скидайте свої мундури, передягайтеся на цивілів і скоріше біжімо до автобусової зупинки, бо за 25 хвилин відходить наш автобус на Пассав.
Наказова форма нам навіть трохи подобається, але в його поведінці завважуємо якесь поденервовання, ніби брак уважности й обережности.
