Щоб не подразнити нашого „ангела хоронителя”, скромно питаю:
— А чи у вас є якісь певні документи для нас, чи може маєте якісь гарантії, що нас по дорозі до автобусу (зупинка була під самою станицею німецьких прикордонників) не переловить німецька стійка?
На це наш гість з помітним зденерівуванням відповів:
— Панове, я маю перевезти вас до Пассав, і це вже моя справа, як і що я маю зробити.
Поведінка зв’язкового нас бентежить і будить недовір’я. Не сподобався нам не тільки зміст, але й форма сказаного. Ми вважали себе більш досвідченими у таких справах, і на наші запити хотіли хоч короткого пояснення.
У нас був звичай, що навіть тоді, коли командир давав певний наказ (про невиконання його не було мови), то завжди ми могли запитати його про точніші дані, чи, просто, просити поради.
Буркун не видержує й каже: „Дорогий пане, ми зробили не на те півтори тисячі кілометрів дороги пішком, щоб тут, на нашому останньому етапі; попасти за ґрати. Зовсім не мусите трудитися й наражуватися, бо ми без великого труду зробимо ще тих ЗО клм. пішком, щоб бути певними за наше завтра. Зрештою, як пообіцяне авто поїхало по іншу — більшу групу, яка перейшла тої самої ночі кордон Баварії (так оправдав зв’язковий неприїзд авта), тоді зовсім добре можемо зачекати тут до завтра.
Ми вже знали з оповідання хлопців, що всі емігранти мають документи без знімок, і тому нам було дивним, що на одне пополуднє не можна було для нас таких документів випозичити.
Але тут прийшов останній „наступ” нашого гостя.
— Мої панове, мені не зрозуміло, що ви, повстанці, які громили всіх і вся, нараз набрали страху перед безнадійною прикордонною сторожею. Та я, як схочу, то шапкою їх розгоню! Зрештою, якби навіть не пощастило і ви якимось чудом таки попали до „цюпи”, тоді, будьте певні, ми вас зараз на другий день якось видобудемо. Навіть, якби треба було вас викупити, то й на це гроші знайдуться.
Що ж — наша вояцька амбіція була порушена й ображена в самих основах.
І, ніби дійсно: чого це ми раптом стали такими боягузами? Хоч тиснеться на уста відповідь: нащо ж видавати гроші иа евентуальне викуплення, як можна зовсім добре обійтись без -цього риску? Все ж таки поволі й знеохочено піднімаємося з наших лежанок і починаємо заглядати до наплечників. Зрештою, не можемо дозволити^ щоб той „відважний” зробив нам марку боягузів.
Мовчки починаємо вибирати для себе одяги. Жаль розставатися з мундурами й вдягати на себе оце лахміття. Воно хоч може й порядніше від наших знищених рейдом уніформ, проте ніяк не можна підібрати відповідної величини. Одинокий Буркун може хоч частинно задовольнити свої „смаки”. А ми з Гордим крутимося над наплечником. як квочка над курятами, і що натягнемо які штани, то майже колінами світимо. А з маринарок просто лікті вис- тають.
„Боже, — думаю, — як же ж німецькі стійкові не мали б пізнати, що тут „штімт вас ніхт”?...
А наш зв’язковий підганяє нас, як погонич коні, бо до від’їзду автобуса залишилось тільки 10 хвилин. Нарешті ми готові до маршу. Глядимо один на другого й самі собі не віримо, як ми змогли за тих кілька хвилин перетворитися в таких страшних цивільних покрак. Якісь неокресленого стилю й моди шапки поробили з нас правдивих одеських жулі- ків.
