Тисова біля Перемишля, в якім і ми з Буркуном дуже часто бували.
Але, чи це важно, хто звідкіля родом? Були б ці хлопці навіть зі Зеленого Клину, то все одно спільна радість не була б меншою.
Довго-довго велася між нами жива розмова, схрещувались питання, падали менше або більше задовільні відповіді. Та чи ж можна розказати про події років за один короткий вечір?
Господарі-німці мовчки прислухались нашій розмові, і, здавалось, раділи з нами.
Пізно вночі ми розсталися, щоб трохи перепочити. „Ба- вер” вже приладив нічліг на горищі стодоли, а хлопці побігли телефонувати до СХС у Пассав, щоб дістати „зв’язок”.
У розмові ми довідались, що наші попередники — повстанці голосились до американських станиць і їх перебирала МП. Але,'на жаль, після того пропадав усякий слід за ними. Люди догадувались, що наші вояки перебувають у якомусь законспірованому таборі для полонених. Але ніхто не знав, що з ними станеться, а багато говорило про можливість примусової репатріяції всіх полонених вояків УПА назад до Польщі і СССР: вони ж всі „союзники” і мають договір про зворот „власних ворогів”!
Ця парадоксальна дійсність зажурила нас дуже. Треба думати над тим, щоб не попасти в руки американців. Виринають нові „перспективи” дальшого нелегального життя.
Але з доброю радою знову ж прийшли нам наші хлопці. Вони розказали нам про новий закон, який каже, що цивільні втікачі з-поза залізної заслони одержують найбільше три місяці тюрми за нелегальний перехід кордону, а згодом попадають до таборів, під опіку ІРО. Одним словом, найкраще сказати, що ми цивільні втікачі, і тоді немає небезпеки репатріації.
Рішаємо, отже, за всяку ціну не попасти за дроти інтернованих: у крайньому випадку подати себе за цивілістів і „як Бог приказав” відсидіти тих три місяці в тюрмі. А покищо хлопці впевняють, що зв’язкові з Пассав переведуть нас до табору в Регенсбурзі, і в цей спосіб оминемо одну і другу біду.
З надією «а щасливе закінчення нашого рейду засип- ляємо твердо на високій верстві свіжого сіна.
26. X. 1947.
Надворі вже, мабуть, давно встав осінній ранок, а на піддашші, у вічнім сумерку, все ще хропіли три — тепер уже колишні — українські повстанці.
Хлопці й господар довго кликали нас на сніданок, але коли побачили, що на горищі мертвецька тиша, рішили переконатися, чи ми часом не „здезертували”.
І, інтересно: як довго вони кликали нас, ми спали мов мертві, — нічого не чуючи, але у хвилині, коли один з хлопців почав шелестіти сіном і підповзати до нас, відізвалася в нас враз повстанська чуйність. Буркун спросоння зарепетував: „Хто йде? — кличка!” Слава Богу, алярм закінчився на тому, що на сіні опинилася торба з горіхами й обильне снідання. Нам було незручно сходити в хату, бо надія оминути всі „легальні шляхи” наказувала не появлятися непрошеним людям на очі.
Хлопці позвітували нам, як мається справа зв’язку із Пассав. Отже, повідомлення телефоном відібрав якийсь урядник СХС і пообіцяв після полудня вислати по нас авто, яке мало б відвезти нас до „українського міста” (як казали нам хлопці) ¦—
