довго ждати. Коло 9 години ранку, старим призвичаєнням керуючись задержуємо якогось молодого німця. Він страшенно переляканий: побачивши „по зуби” озброєних людей, забув язика в роті. Поволі успокоюємо його й вияснюємо, хто ми такі. Загикуючись, він несміло питає: „Альзо, зі зінд бандеровічіс”? Так перекручено ще ніхто нас не звав. Але, бачачи, що зміст слова задержаний, з усмішкою потакуємо. Наш „полонений” поволі почав освоюватися. Ламаною німецькою мовою розпитую про околицю, поліцію, американців, тощо, ну і, врешті, про те, чи у його родинному селі нема когось із українців. Зокрема таких, що їх під час війни насильно вивезено на невільничу працю у „баверів”.
Німець втішено потакує на наше останнє питання і зовсім військовим способом відповідає: „Яволь”. Став майже на струнно. Питаю, чи він часом не був в армії. Потакує.
Тоді починаю промовляти до його вояцького сумління і вговорювати, щоб не зрадив нас перед урядовими властями, а допоміг сконтактуватися з 'вашими „ляндсльойте”.
Запевняє нам щиру поміч без надуми, і тому пропускаємо його до хати. На відхіднім наш „змовник” каже, що прийде до лісу з двома хлопцями — українцями.
Після його відходу, на всякий випадок зміняємо місце постою. Через пів години на маленькім горбочку „виріс” невеличкий гущавник. Пробачте, німецькі гайові, але у вашому лісі партизанам далебі нема де приклонити втомлену голову і ми мусіли „посадити” собі нашу,,хату”.
Але день проходить незамітно швидко над приведенням до сякого-такого порядку нашої одежі. Чомусь не хочеться заходити увечорі в німецьке село обірваним і брудним. Одна пристаркувата вже жилетка поголйла всі три бороди (поголила, бо мусіла), а що не було поблизу во.- ди, то гіркі сльози мусіли заступити її у звогчуванні заросту. Зубчасте лезо жилетки перескакувало з волосинки на. волосинку, як пила з пенька на пеньок. А Буркун ще й дотинав Гордому:
— Ну і чого ж ти ревеш, як дитина?... За ким? За босяками? Не журись, тут демократія, а як захочеш — зможеш репатріюватися.
Згодом ця сама жилетка виконала ще багато функцій. Витяла ще з десяток різних нагнітків, обрізала рівненько три поли плащів, що їх ночами обшарпала тернина, виполола ЗО нігтів, ,ну і, врешті, пошкрябала ЗО пальців, спалених і закопчених хронічним печенням картоплі.
Про наші шлунки, що з голоду воркотіли, як совєт- ські трактори, ми неначе й забули.
**
*
А сумерк приходив поволі. Нам уже не ставало терпеливости виждати ще з півгодини. Виходимо, отже, на край лісу, але тут враз, як зайці, скачемо за найближчий корч, бо перед нами — особове авто. Доводиться таки пождати на нашу маму- нічку. А домовленого „змовника” не видно. Рушаємо, отже, самі, минаємо кілька самотніх хуторів (з привички обходимо їх боком) і заходимо у село Вільдеранна. Вступаємо до першої хати за розвідкою. Нас питають, чи ми „украініше партізанен”. Притакуємо. Дають нам молока та кусок хліба і розказують, що тут тепер мають часто таких гостей.
Розпитуємо про робітників-українців, і через пів години опиняємось в просторій, порядній кімнаті. Приготовані на наш прихід господарі пораються біля вечері (наш „змовник” виконав таки наше доручення), а ми засипаємо* сотками питань одного з хлопців, який зразу вибіг нам назустріч. Очевидно, вже не голод був нашим паном, а безконечна цікавість. Хлопчисько ледве встигає побіжно відповідати на деякі з наших питань. Втім, влітає в кімнату другий хлопчина — українець, і на превелике наше здивування виявляється, що він односельчанин Гордого. Вітаються, як рідкі брати. Вони обидва із села
