пройдемо. Перша спроба в тому напрямі запровадила нас на ворожу заставу, і ми втратили нашого відважного провідника, друга Зоряна, якого прошили смертельні кулі ворога. По засягненні розвідки та по короткій нараді рішено змінити курс дороги на північ.
Була холодна та вогка друга половина жовтня 1947-го року. Вечором, забезпечившись на одному хуторі харчами, яких не було в нас вже два дні, вирушаємо в новому напрямі. В п’ятій годині над ранком попадаємо на велику річну запору поміж містом Собєслав та електрівнею. Якщо не пройдемо ріки, наше положення буде безвихідне. За рікою кличе нас „ліс-батько”, якого по пройденій дорозі ми не стрічали. На дворі морозний ранок. Білий іней вкрив траву. Робимо сліди, а це недобре. Підходимо ближче електрівні, шукаючи човна. Знайшли. Рвемо ланцюг, що ним човен прив’язаний до дерева, і рішаємо: першим поїдуть поручник Дідик та друг Петро, відтак ми, молодші. Сідають, вже пливуть, бачимо їхні контури на середині ріки — і раптом крики: „Потопаємо, рятуйте!” Чути плюскіт води і... спокій. За хвилину човен випливає на поверхню води, а за ним виринає тільки друг Петро. К-р Дідик зник у хвилях ріки. Миттю кидаємось шукати другого човна. Є, але на дні вода. Рішаю плисти в ньому, хоч бачу, що тут спеціально залишені діряві човни. Це — робота підступного ворога. Веслую. В човен набирається чимраз більше води й, остаточно, не
допливши до середини ріки, човен потопає, а я кидаюся в холодну воду. Нормально плисти не можу, бо повний наплечник тягне мою голову у воду. Горілиць допливаю до берега. Останками сил деруся на високий берег, а вилізши, почуваю, що, скутий замерзлим вбранням; не можу встати. Мене огортає розпука. Там потопає друг, а я не можу наказати своєму знеможеному тілу піднестися з землі та йти його рятувати. Сила волі перемагає. Поволі підношуся, ломлю на собі льодові окови і даю пораду Петрові, що останнім зу-
Із рейду через Словаччину, 1947 р. — Почет відд. к-ра Бурлаки. Перший справа к-р Зенко.
силлям придержується човна, щоб, веслуючи одною рукою, підплив до берега. Він підпливає, одначе не може зблизитися до моєї простягненої руки. Він уже так близько мене, та враз хвилі поволі відпихають його знову на середину ріки. Я не видержую й зачиінаю голосно молитися. Одначе друг Вася не дармував. Він знайшов добрий човен і в останній момент витягнув з води непритомного Петра. Ми, покищо, врятовані. Але командир Дідик загинув таки у хвилях ріки.
Та не час роздумувати над болючою втратою. В небезпеці ще одно життя. Несемо друга тепер до лісу. Він не далеко. Ситуація стає критичною, бо неможливо розложити вогонь: сірники замокли. Петро хворий на легені й в такому положенні треба числитися з його неминучою смертю. Але цього бути не іможе! Він скульптор, натхнений боротьбою УПА — він мусить ще виконати наказ Проводу. В першій мірі треба вернути йому свідомість. Ставлю його плечем до дерева і довго б’ю, б’ю! Це добре. Петро відкрив очі. Розглядаюся по околиці. У недалекій віддалі видно доми передмістя. Приходить рішення. Зайдемо в один із них, там огріємося і перебудемо день. Це одинокий рятунок. Вправді можуть нас видати, але краще згинути у боротьбі, як вмерти знеможеному у лісі.
Надворі світає. Підходимо. В одній віллі світло. Прямуємо туди. Стукіт в двері. Відчиняють і нагло: „Ах, так це бандерівці!” Вияснюючи в чому справа, заспокоюю їх. Добре серце господарів бере верх над страхом, і вони негайно починають рятувати Петра. Напувають його вином та гарячою кавою, а він, відзискавши втрачену вдруге по дорозі пам’ять, переляканими очима водить по кімнаті та по присутніх, зривається, хапає за ППШ, хоче стріляти. Відбираю з його рук зброю, садовлю у фотель, заспокоюю. Одержавши сухе білля, перебираємо його. Але це ще не кінець. Мусимо перебути тут цілий день. Звертаюся з проханням до господарів переховати нас. Вони бояться, в місті кватирує курінь чеського війська, сотня четникіз (поліція), а крім того звечора приїхало три авта бувших партизанів- комуністів, призначених для боротьби з „фашистами”. Я заспокоїв їх та вияснив, що великої небезпеки немає, що все залежить від них, якщо вони нікому не скажуть про наше перебування, то все скінчиться якнайкраще. Це їх в деякій мірі переконало. Вони запровадили нас на стрих недалеко обори, де ми зарилися в сіно й очікували, що принесе нам день. Ранок пройшов спокійно. Вполудне ми чули розмову під хатою четніка з дочкою господарів. Той розказував дівчині про „бандитів” під електрівнею і запитував, чи вона чого підозрілого не бачила-.
