нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.
Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.
Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, – адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, – щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, – підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? – й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що
небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі – стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.
Тепер він з’явився не у стовпі диму, як першого разу, – в таку погоду хмара або дим можуть злитися з туманом. Тепер він постав перед Ісусом у вигляді високого й кремезного діда з великою бородою, що спадає на груди, з непокритою головою, розпущеним волоссям, широким обличчям і міцною щелепою, з товстими губами, які зовсім не ворушаться, коли він говорить. Він одягнений, як багатий юдей, – на ньому довга туніка яскраво
червоного кольору, синя мантія з довгими рукавами, з парчевою облямівкою, але взутий він у грубі й прості сандалії, сандалії, як то кажуть, для ходіння, а не хизування, й це свідчить, що він не з тих, котрі полюбляють сидячий спосіб життя. Якого кольору було в нього волосся, ми добре не пам’ятаємо – сиве, чорне чи, може, каштанове, у такому віці воно мало б стати зовсім білим, але є люди, які не сивіють до глибокої старості, можливо, він належить саме до них. Ісус поклав весла всередину човна, показуючи, що розраховує на тривалу розмову, й просто сказав: Я тут. Неквапним і акуратним рухом Бог склав на колінах складки своєї мантії й відповів: І я тут. Тон його голосу нібито свідчив про те, що він промовив ці слова з усмішкою, але його губи не зворухнулися, й лише довгі волосинки на кінчиках його вусів та в бороді затремтіли чи, можна сказати, забриніли, але забриніли беззвучно. Сказав Ісус: Я прийшов довідатися, хто я такий і що я повинен зробити, аби виконати перед тобою свою частину нашої угоди. Сказав Бог: Ти поставив два запитання, тому на нього мають бути дві відповіді, яку з них ти хочеш почути першою? Насамперед я хочу знати, хто я такий. А ти цього хіба не знаєш, у свою чергу запитав Бог. Я думав, що знаю, думав, я син свого батька. Ти якого батька маєш на увазі? Я маю на увазі свого батька,
