весь похолов від страху, він, який ще хвилину тому почував себе найщасливішим із людей. Він озирнувся навколо й побачив знайому картину великого будівельного майданчика, до якої вже звик за останні тижні: каміння й дерево, біле жорстке кришиво від подрібненого каміння, тирсу, що навіть під палючим сонцем не висихала повністю, і, розгублено намагаючись зрозуміти причину гнітючої тривоги, що так несподівано опанувала його, причину різкого погіршення свого настрою, подумав, що йдеться про природний смуток людини, якій доводиться кидати свою працю, не закінчивши її, навіть якщо та праця тобі не належить і ти маєш дуже поважні причини її покинути. Тож він підвівся, прикидаючи, скільки ще часу матиме у своєму розпорядженні, десятник навіть не обернув до нього голову, й вирішив востаннє оглянути будівництво, де він працював, так би мовити, сказати останнє «прощай» дошкам, які обтісував, колодам, які підганяв одну до одної, і якщо таке порівняння можливе, то я назвав би його бджолою, яка може сказати: Це я зібрала цей мед.
Закінчивши свій короткий обхід, Йосип уже був готовий повернутися до своєї роботи, але на мить зупинився, щоб подивитися на місто, яке розташувалося на терасах протилежного схилу, збудоване з цегли, яка своїм кольором була схожа на хліб, безперечно, десятник уже його кличе, але Йосип не поспішав, він дивився на місто й чекав невідомо чого. Час минав, але нічого не відбувалося, і Йосип промурмотів тоном людини, якій чогось не хочеться робити: Ну, гаразд, треба йти, й саме в цю мить почулися голоси, які лунали від дороги, що проходила нижче того місця, де він стояв, і, перехилившись через мур, який відокремлював його від крутосхилу, що прилягав до дороги, він побачив на ній трьох вояків. Безперечно, вони йшли по цій дорозі, але тепер зупинилися, двоє стояли, спираючись тупими кінцями списів на землю, й слухали третього, який був старший від них за віком і, либонь, вищий у чині, хоч помітити цю різницю було дуже важко для чоловіка, який нічого не тямив у всіх тих нашивках та позументах, у розташуванні зірочок, шпал і металевих косинців. Слова, які невиразно долинули до слуху Йосипа, були, схоже, запитанням приблизно такого змісту: І коли це почнеться? – тоді як відповідь їхнього командира він почув уже цілком виразно, і то справді була відповідь на запитання: На початку третьої години, коли всі будуть удома, а один із тих двох поцікавився: І скільки нас буде? Я ще не знаю, але людей буде досить, щоб оточити село. І що, наказано повбивати всіх? Ні, не всіх, а лише тих, кому менше трьох років. А спробуй
но розбери, три йому роки чи вже чотири. І скільки ж там таких набереться? – запитав другий вояк. Душ двадцять п’ять, згідно з переписом, відповів командир. Йосип витріщив очі, ніби сподівався, що вони допоможуть зрозуміти йому зміст почутого, бо вірити власним вухам він відмовлявся. Тіло йому дрібно тремтіло, волосся заворушилося від жаху: одне принаймні було для нього цілком очевидно: ті вояки розмовляють про те, що їм наказано повбивати якихось людей. Яких людей, запитав він сам у себе, не людей, а малих дітей, хоч діти теж люди. Вони вбиватимуть усіх дітей, молодших за три роки, сказав їхній командир, а може, то був сержант абощо, і де ж вони їх убиватимуть? подумав Йосип, але ж не міг він перехилитися через мур і запитати: То де ж ви збираєтесь воювати, хлопці, тепер він був весь залитий потом, ноги йому тремтіли, коли раптом до нього знову долинув голос командира, і той сказав дуже серйозним голосом, у якому разом з тим прозвучали нотки полегкості: Нам і нашим дітям пощастило, що ми живемо не у Віфлеємі. А вам відомо, чому нам наказано повбивати дітей саме у Віфлеємі, а не деінде? – запитав один із вояків. Командир мені про це не сказав, мабуть, він і сам не знає, такий наказ царя, та й по всьому. Другий вояк, дряпаючи землю ратищем списа, ніби накреслював там знаки долі, сказав: Горе нам, горе, наче мало того зла, яке кожен із нас чинить своїми руками, так нас ще й примушують бути знаряддями зла, яке творять інші. Але цих слів Йосип уже не почув, він, скрадаючись, відійшов від стінки, яку послало йому само провидіння, спочатку обережно й повільно, ступаючи якомога тихше, а потім зірвався бігти, мов очманілий, не чуючи під собою ніг, перестрибуючи через каміння, мов дикий цап, а щодо філософської сентенції, яку проказав один із солдатів
списників, то з огляду на те, що Йосип її не чув, ми маємо всі підстави сумніватися в її існуванні, а надто якщо візьмемо до уваги кричущу суперечність між її глибиною та нікчемним соціальним становищем того, хто її висловив.
Мало не збожеволівши від жаху, змітаючи кожного, хто траплявся на його шляху, змітаючи лотки торговців та клітки з пташками й навіть перекинувши стіл якогось міняйла, майже не чуючи розлючених криків лоточників Храму, що летіли слідом за ним, мчав Йосип, і одна думка болісно пульсувала в його голові: його сина хочуть убити, й він навіть не знає чому, з якої причини, чому один чоловік дарує життя дитині, а другий хоче його забрати, й погодьмося, що це справді драматична ситуація, коли існують два бажання, й одне в усьому суперечить другому – творити й руйнувати, зав’язувати й розв’язувати,
