творити і знищувати. Проте раптом до нього дійшло, що він наражає себе на велику небезпеку, коли отак біжить, нічого навколо себе не бачачи, адже в будь
яку мить можуть з’явитися охоронці Храму й схопити його, йому вельми пощастило, що вони досі не помітили того розгардіяшу, який він тут учинив. І тоді він спробував стати непомітним, як воша, що ховається у складках та під швами одежі, спробував цілком розчинитися в натовпі й уже через мить перетворився на аноніма, відрізняючись від свого оточення лише тим, що йшов трохи швидше, але в гущі людей це було важко помітити. Він знав: йому не можна бігти, поки він не опиниться за мурами міста, але він знемагав від страху й тривоги, думаючи про те, що вояки, можливо, уже в дорозі, озброєні списами, кинджалами й жахливою ненавистю, якій нема причини, а якщо до того ж вони вирушили в дорогу не пішки, а верхи на конях і, наче прогулюючись, їдуть легким клусом по дорозі, що спускається згори, тоді він їх уже не випередить і коли прибіжить додому, мій син уже буде мертвий, о мій нещасний хлопче, моя кохана і єдина дитино, о мій Icyce! – і в цю мить великого розпачу нова ідіотська думка наче вибухає в мозку Йосипа: гроші, він же втратить платню за весь тиждень, і ці суто матеріальні міркування діють на нього з такою силою, що він сповільнює ходу, хоч і не зупиняється зовсім, ніби хоче дати собі час поміркувати, чи не знайдеться можливості якось об’єднати перше з другим, так би мовити, життя й гаманець. Проте ця ница думка промайнула в його свідомості швидше за промінь світла, що виникає і зникає, не встигши залишити по собі бодай скороминущої пам’яті, і Йосип не встиг навіть відчути сором, який так часто – але не досить часто – стає нашим найвірнішим янголом
охоронцем.
Йосип уже нарешті вибігає за міські мури, вояків на дорозі не видно, поки сягає його зір, і також не видно тут, на виході з міста, пожвавлення, без якого, безперечно, не обійшлося б, якби тут пройшов військовий підрозділ, але найпевніший доказ, що тут його не було, подають діти, які граються у свої мирні невинні ігри, не виявляючи того войовничого збудження, яке неминуче опановує їх, коли перед ними під барабанний бій і музику сурем марширують озброєні люди, якби тут справді пройшли солдати, на дорозі й біля дороги не залишилося б жодного хлопчака, бо, підкоряючись стародавньому, як світ, войовничому поклику душі, вони подалися б за військовим підрозділом і супроводжували б його щонайближче до першого повороту, а найзухваліший і найсміливіший повів би їх до самого місця призначення і в такий спосіб довідався б, яка доля чекає його в майбутньому, а в майбутньому йому судилося вбивати, поки його самого не вб’ють. Тепер Йосипові вже можна бігти, й він біжить, біжить униз по схилу, плутаючись у полах своєї довгої туніки, хоч він і підіткнув її вище колін, але, наче уві сні, він переживає тривожне відчуття, що його ноги неспроможні встигнути за рухом верхньої частини тіла, неспроможні виконувати вимоги серця, голови та очей, неспроможні встигнути за посмиками рук, що квапляться захистити сина, але не встигають. Люди, які зустрічаються йому на дорозі, з подивом витріщаються на дивака, що мчить, як несамовитий, і в їхніх очах можна прочитати осуд, адже цей народ дуже високо цінує статечність ходи і стриманість поведінки, єдиним виправданням для Йосипа може бути, – якщо не брати до уваги, що він біжить рятувати сина, – що він, за всіма своїми ознаками, належить до племені галілеян, людей, як відомо, грубих і неотесаних, про це раніше ми згадували не раз. Він уже проминув гробницю Рахілі, ніколи ще ця жінка не думала, що матиме такі вагомі причини оплакувати своїх дітей, наповнювати розпачливими зойками та риданнями простір над навколишніми бурими пагорбами, роздряпувати собі обличчя або кістки, що від нього залишилися, рвати на собі волосся або ранити свій голий череп. Ще навіть не з’явилися перші будинки Віфлеєма, а Йосип уже звертає з дороги і мчить напрямки через поле та чагарі. Я скорочую собі шлях, відповів би він, якби хтось запитав у нього, навіщо він це робить, і це шлях і справді коротший, але він далеко не найзручніший. Уникаючи зустрічей із людьми, що працюють на полях, ховаючись за каменями, щоб його не побачили пастухи, Йосип мусив зробити великий гак, щоб добігти до печери, де дружина не чекає його о цій годині, а син узагалі не чекає, бо спить. Уже на середині схилу останнього пагорба, коли він побачив чорний отвір своєї печери, Йосипа зненацька пронизала ще одна жахлива думка: а що як його дружина пішла до села, взявши із собою сина, адже в цьому не було б нічого дивного, жінки завжди залишаються такими, які вони є, Марія могла скористатися з того, що залишилася сама
одна, й без зайвого поспіху піти попрощатися із Саломеєю та кількома місцевими матерями, з якими вона запізналася протягом останніх тижнів, залишивши на Йосипа обов’язок за всіма правилами подякувати господарям печери. На мить він уявив собі, як бігає вулицями села і стукає в усі двері. Тут нема моєї дружини, запитуватиме він, бо дурним було б
