повтікати зі своїми дітьми, вони могли б, наприклад, заховатися в пустелі або втекти до Єгипту й там зачекати, поки помре цар Ірод, бо йому вже недовго топтати ряст. Сказала Марія: Йому це не спало на думку. Сказав янгол: Атож, не спало на думку, але це його не виправдовує. Сказала Марія плачучи: Ти янгол, прости його. Сказав янгол: Я не той янгол, якому дано право прощати. Сказала Марія: Прости його. Сказав янгол: Я вже тобі сказав – це не той злочин, який можна простити, скорше здобуде прощення Ірод, ніж твій чоловік, скорше буде прощений зрадник, аніж відступник. Сказала Марія: Що ж нам робити? Сказав янгол: Ви житимете й страждатимете, як і всі люди. Сказала Марія: А мій син? Сказав янгол: Провина батьків завжди падає на голови їхніх дітей, тінь від провини Йосипа вже затьмарює чоло твого сина. Сказала Марія: Горе нам, горе. Сказав янгол: Так воно є, й зарадити цьому не можна. Марія похнюпила голову, міцніше пригорнула до себе сина, ніби хотіла захистити його від обіцяних неприємностей, а коли обернулася, янгола в печері вже не було. Але цього разу, на відміну від попередніх випадків, вона не почула його кроків. Він відлетів, подумала Марія. Вона підвелася й підійшла до виходу з печери, подивитися, чи не помітить у повітрі якихось слідів від янгола й чи не повертається Йосип. Туман розвіявся, в небі металевим блиском світилися перші зірки, від села й далі долинав плач, і саме тоді голова в Марії раптом пішла обертом: її зненацька опанувало почуття неймовірно гріховної гордині, примусивши забути про всі чорні пророкування янгола, бо хіба ж не воля Бога врятувала її сина від неминучої смерті, хіба Він не виявив у цьому Своєї особливої ласки до нього, тоді як матерям інших дітей, які були поруч, тепер нічого не залишається, як чекати нагоди, коли вони зможуть запитати в того ж таки Бога: Чому Ти повбивав наших дітей? – і задовольнитися Його відповіддю, хоч би якою вона була. Але недовго тривало щасливе забуття Марії, уже в наступну мить вона уявила собі, як тримає на руках свого мертвого сина разом з іншими віфлеємськими матерями, й тоді, очищаючи її дух і подаючи їй надію на спасіння душі, рясні сльози полилися з її очей. Так вона сиділа й плакала, коли повернувся Йосип, вона чула, як він іде, але навіть не зворухнулася, бо їй було байдужісінько, розгнівається він на неї чи ні, вона тепер плакала разом з іншими жінками, усі вони сиділи кружка, тримаючи на руках своїх мертвих дітей, і чекали воскресіння. Йосип побачив її сльози, зрозумів, чому вона плаче, й не сказав нічого.
Увійшовши до печери, Йосип ніби й не помітив каганець, який засвітила дружина. Жарини від вогнища, на підлозі, були присипані тонким шаром попелу, але між ними й над ними ще тріпотів, намагаючись розгорітися яскравіше, слабенький язичок полум’я. Знімаючи поклажу з віслюка, Йосип сказав: Небезпека минула, солдати пішли, і нам ліпше переночувати тут, а завтра вирушимо в дорогу ще до схід сонця, але підемо не по дорозі, а стежкою, а там, де немає стежки, – навпростець. Марія прошепотіла: Скільки дітей загинуло, а Йосип їй на те різко: Звідки тобі відомо, хіба ти їх рахувала, а вона: Я пам’ятаю деяких. Дякуй ліпше Богові, що твій син залишився живий. Я Йому дякую. І не дивися на мене так, ніби я вчинив щось погане. Я не дивилася на тебе. І не говори зі мною таким тоном, ніби ти мені суддя. Я мовчатиму, якщо хочеш. Атож, ліпше замовкни. Йосип прив’язав віслюка до ясел, там на дні ще було трохи соломи, хоч їхній вухатий помічник не був дуже голодний, останніми днями він їв, як то кажуть, від пуза, тільки й знав, що скубти травичку та грітися на сонечку, але він знав, що це щасливе життя не триватиме довго й незабаром йому доведеться повернутися до своїх віслючих обов’язків і тяжкої повсякденної праці. Марія поклала сина й сказала: Я роздмухаю полум’я. Навіщо? Приготую вечерю. Не треба, хтось із села може помітити вогонь, перекусимо, що Бог послав. Так і зробили. Олійний каганець відкидав примарне світло на чотирьох мешканців печери: нерухомо, наче статуя, стояв віслюк, доторкаючись губами до соломи, яку він так і не став жувати, малий спав, а чоловік і жінка намагалися погамувати голод кількома сушеними смоквами. Марія розгорнула мати на піщаній підлозі, застелила їх простирадлом, як і щовечора, і, як і щовечора, стала чекати, коли чоловік ляже. Перш ніж лягти, Йосип знову вийшов і подивився в ніч. Усе було спокійно на землі й на небі, від села більше не долинали ні крики, ні плач, а в Рахілі, певно, залишилися сили тільки на те, щоб стогнати й зітхати, зачинивши і двері, і душу. Йосип улігся на своїй маті, ще ніколи не почувався він таким виснаженим – стільки йому довелося бігати протягом дня, стільки страху пережити, і він навіть не був певен, що саме завдяки його зусиллям синові пощастило уникнути смерті, солдати просто виконали одержаний наказ – повбивати всіх дітей у Віфлеємі, проте, здійснюючи цю операцію, не виявили найменшої власної ініціативи, яка, скажімо, полягала б у тому, щоб обшукати навколишні печери і з’ясувати, чи не переховується там хтось із утікачів, або – і це стало їхньою найбільшою помилкою, що, власне, спричинилася до провалу всієї операції, – чи не стала одна з печер місцем проживання для цілої родини. Загалом Йосип нічого не мав проти того, щоб Марія вкладалася вже по тому, як він засне, але сьогодні для нього була нестерпною думка, що він провалиться в сон, а Марія сидітиме й без жалю в душі дивитиметься на його обличчя, безпорадне й беззахисне уві сні. Він сказав: Я не хочу, щоб ти отак сиділа, лягай. Марія підкорилася, спочатку перевіривши, як завжди робила, чи міцно прив’язаний віслюк, а потім, зітхнувши, примостилася на маті й міцно заплющила очі, сповнена рішучості не розплющувати їх доти, доки не прийде сон. А посеред ночі Йосипові
