цьому вираз його обличчя був таким поважним, а слова – врочистими та доречними, що вся родина без винятку пережила відчуття, ніби їх осінила справжня благодать Божа, попри те, що вони належали до племені самарян, яких у тому краї шанували не вельми. Ісус попрощався й пішов, проте у вухах йому досі лунали слова, які сказав йому на дорогу господар дому, а вони звучали так: Будь благословен, Господи Боже наш, царю небесний, що направляєш усі кроки людини, на які він відповів, палко подякувавши тому ж таки Господові й царю небесному, який допомагає нам у всіх наших потребах і збагачує нас життєвим досвідом, що навчає нас давати більше тому, хто має більше.
А дорога до Єрусалима, на жаль, була не такою легкою. По
перше, не всі самаряни виявилися однаковими, тобто уже в ті часи справджувалося прислів’я, що одна ластівка весну не робить, для цього потрібні принаймні дві – дві ластівки, а не дві весни, звичайно, і щоб вони неодмінно були самцем і самицею, спроможними вивести ластів’ят. І хоч Ісус стукав ще не в одні двері, більше ніхто йому не відчинив, і йому довелося спати однієї ночі під смоковницею, чиї розлогі віти накривали його, наче широка спідниця, що увійде в моду на багато століть пізніше, а другої – під захистом каравана, до якого він приєднався і який, не знайшовши для себе досить місця в переповненому караван
сараї, мусив розбити на ніч табір просто неба, на щастя для Ісуса. Я кажу «на щастя», бо незадовго перед цим, коли наш малий мандрівник перетинав безлюдну гірську місцевість, на нього напали двоє лиходіїв, не менш боягузливих, ніж безжальних, і відібрали в нього ті трохи грошей, які він мав, тому тепер Ісус не мав змоги заночувати в заїзді або в караван
сараї, власники яких, свято дотримуючи закони комерції, луплять по три шкури з подорожніх за право заночувати під дахом свого закладу. Шкода було, либонь, дивитися – хоч дивитися там не було кому – на бідолашного хлопця, коли грабіжники, ще й глузуючи з нього, пішли, й він залишився сам
один під неозорим небом і серед безлюдних гір, у всесвіті, що не знає жодних законів моралі й населений зірками, лиходіями та майстрами розпинати людей на хресті. І не заперечуйте мені, будь ласка, посилаючись на те, що для подібних роздумів у тринадцятирічного хлопця не може бути ані наукових знань, ані філософської основи, ані навіть простого життєвого досвіду, не нагадуйте про те, що ані його непогана обізнаність у тій науці, якої навчають у школі при синагозі, ані навіть природжене вміння добре володіти словом, коли йому доводилося брати участь у диспутах, суперечках або дискусіях, не дають нам підстав зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По
перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина – це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По
друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, – кого тільки серед них не було, – а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо
