– У груди.
– Виживе?
– А Бог святий знає...
Раненого повезли, а Сакало звернувся до начальника команди. Тут підійшов знайомий ще з часів служби у російській армії вояк. Тепер він – чотовий українського війська, “певний і свідомий козак”. Андрій не раз бачив його на варті у Військовому секретаріаті.
– От біда, пане старшино, – такого гарного козака вибили з строю, – сказав чотовий.
– Та в чому річ?! Розкажи мені.
– Та ото йшли ми в наряд до Центральної Ради. Доходимо до цього місця, а тут зібрався “мітюжок”. Хлопці й кажуть: а ходімо послухаємо “орателів”. Я сперечався – дисципліна, мов, не дозволяє, але й самому, признаться, закортіло. Як тілько ми наблизились, мітінговщики, ніби злякались, а дехто й ла-та-та дав. От вилазить один большак – і давай розписувати Центральну Раду, Грушевського та Петлюру, що вони, мовляв, буржуї, сякі й такі, що їх треба арештувати та оголосить совєтську владу. Ну Петренко й не витерпів, оскаженів і поліз із шаблюкою на большака... Того як змело – утік, гемонський син!.. А в цей мент хтось із мітінговщиків бабахнув із пістоля – й куля пронизала Петренкові груди... Ну, звичайно, козаки – за рушниці й давай стрілять – із п’ять чоловік положили – їх вже забрали... А дехто з хлопців помітив, куди тікав той большак, й оце погналися за ним. Та гадаю, що, мабуть, дідька лисого піймають: у них тут на кожному кроці організація... Ох, пане старшино, щось воно буде... Недарма оце босота в кожному куточку шушукається.
– Ведуть! Ведуть! Розірвать його на шматки! Поколоть багнетами! – заревло, заклекотіло навкруги козацтво.
– Мабуть, ведуть того большака, – спокійно мовив чотовий.
І справді, вели “того, хто в ганебний спосіб одважився зневажити найвищий Вкраїнський уряд і провідників народу”.
Більшовик йшов блідий, але спокійний...
Передбачити жорстокий самосуд було неважко. Тож Андрій Сакало звернувся до чотового із закликом не допустити вбивства, адже цього негідника треба допитати і спробувати розкрити всю більшовицьку організацію.
Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:
– Ставай!
Та на команду ніхто не відреагував.
“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження... – згадував Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора. Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне, залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що ж!.. Все як слід... Зустрілися у реальному життю дві ворожі ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої ідеї реалізує кров людська... І Петренко, й цей большевик- агітатор – кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна “совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна
