Але ця книга переважно про інше... Хоча і в ній будуть болючі оповіді про те, як ми самі себе побивали... Все ж серед півсотні історій і біографій переважають світлі постаті та оптимістичні моменти буття нашого народу. Це дуже важливо, адже домінування негативного історичного досвіду може деморалізувати нові покоління. Але сильного досвід випробувань і поразок лише збагатить...
І все ж позитивний приклад переконливіший...
Впевнений, що подвиги українського козацтва і жіноцтва, про які йдеться в цій книзі, запалять нових романтиків на лицарські вчинки і звершення. Тому я і повертаю в наше дружнє коло тих шляхетних, хто відійшов, – і для відновлення справедливості до них, і для зміцнення моралі нині сущих.
Наш тихий, не зі сцени, уклін героям за кров, пролиту в обороні нашої землі, і справедливість відновить, і ошляхетнить нас самих.
А народу нашому простелить світлу перспективу.
Так що, шановний читачу, розкрий обійми богданівцю Сім’янціву, сірожупанникові Пархомюку, сотникам Шилу та Ляховичу, шляхетному македонцю докторові Гелєву і вічному повстанцю Степанові Щербаку. А юну Марусю Соколовську пригорни до серця. І шістнадцятилітнього Петра Ляшка, що загинув під селом Біленьким на Запоріжжі в атаці проти більшовиків. А гайдамаці Ігорю Троцькому усміхнись у відповідь.
Усміхнись всім серцем, – адже це велике щастя і розкіш мати таких попередників.
Невигадані історії
Воювати – так воювати!
Андрій Сакало був “лютим ворогом війни” і водночас “її вірним і щирим прихильником”, бо вважав, що коли “північний сусід... розв’язує сварки й непорозуміння... лише залізом і кров’ю”, коли нападає на його Вітчизну, то гасло “геть із війною!” недоречне й звучить “диким дисонансом”.
– Ні! – казав “лютий ворог війни” Андрій Сакало. – Тілько залізом об залізо й кров за кров!..
Сік січень року 1918-го. Андрій щойно повернувся з тихого “богоспасаємого” Миргорода, своєї малої батьківщини. Спочивши трохи під материнською опікою, він, свідомий український старшина, почав збиратися до Києва, щоб запропонувати свої сили Центральній Раді.
Мати виправляла його з плачем:
– І чого ти встряв в оту Україну? Вже ж війна скінчилася. От Степан сидить собі дома... Ще, боронь Боже, уб’ють або покалічать... А ти ж у мене один...
Материні сльози Андрій кваліфікував як “хуторянські сентименти” і не дуже зважав на них. Його магнітом тягнув до себе золотоверхий Київ, де кувалася українська доля.
А праці було непочатий край... Андрій влаштувався службовцем у Військовому секретаріаті Центральної Ради. Брав участь в українізації військових шкіл і підготовці до виборів в Українські установчі збори, які мали відбутися 27 грудня 1917 року. Читав лекції військовим, вів просвітницькі бесіди з козаками.
Працювалось йому весело і бадьоро. “То була вкраїнська весна. В молодих юнацьких головах Український Ідеал вже втілювався у виразні, привабливі форми”.
Але на Жидівському базарі, на Подолі, на Софійській площі панував інший настрій. “Російський червоний імперіалізм
