хоробра людина, залюблена у козацьке минуле, оголосив, що стає отаманчиком “першої категорії” – як і Петлюра?..
Чому отамани Волох і Козир-Зірка стали чекістами? Що, вони були зрадниками від самого початку і кров свою проливали під “Арсеналом” і на інших ділянках українсько-російського фронту не щиро? А Микола Міхновський чому відійшов від справи військового будівництва?
Бачите, я ставлю питання не про тих, хто не витримав катувань...
Безперечно, у кожного з цих людей були свої мотивації відходу з “петлюрівського табору”. Але ж була і якась закономірність. Якась же була логіка. І тенденція. Все ж таки не одинаки, а тисячі українських патріотів добровільно опинились у Красній чи денікінській арміях або створили свої ватаги, які нікого, крім батька-отамана, не визнавали і діяли на власну руку...
Чи не розчарування Україною спонукало козацтво до такого кроку? Розчарування насамперед її репрезентантами, політичним і військовим проводом УНР, який у час революції не був революційним, весь час хитався, гальмував ріст збройної української сили, робив дурниці за дурницями, злочин за злочином, орієнтувався на тих, хто не бачив України на геополітичній карті світу.
Якби українську державність очолював український Бісмарк чи український Наполеон, власне новий Богдан, втеча з українського табору не набрала би такого розмаху. “...Коли б була тоді рука, що змогла, як колись гетьман Богдан Хмельницький, взяти його за чуба, – писав Яків Гальчевський про Нестора Махна, – хто знає, чи не вийшов би був із нього новітній Кривоніс на пожиток Батьківщині. А так ворогам на користь...”
На жаль, Україну очолювали люди іншого масштабу, іншої ваги, іншої якості... Не мілітаристи, не вояки, а політики, які вважали, що для перемоги досить їхнього красномовного слова і благих намірів.
Усіх, хто не погоджувався з лінією керівництва Центральної Ради, а пізніше й УНР на роззброєння України, на збереження “загальноросійського революційного фронту”, на братерські стосунки з червоною Москвою, гальмування росту Вільного козацтва, демобілізацію частин, які прагли захищати Україну, на “союзницькі стосунки” з окупантами (Антантою, денікінцями, Красною армією, поляками), всіх нарекли українські історики запроданцями чи анархістами. І з легкістю шулера звинуватили в поразці Визвольної війни.
Ніби безвладна УНР була точкою відліку, системою координат, істиною в останній інстанції...
Чи багато істориків задумується над питанням, чому видатні воїни і організатори українського війська – такі як Григор’єв, Волох і Божко – зійшли з уенерівського шляху в пошуках власного шляху, часом помилкового, навіть злочинного... А Махно на уенерівські манівці так і не став, вважаючи керівників УНР “наймитами буржуазії”, “наймитами французького імперіалізму”. Англійського і польського також...
Уенерівські політики, а за ними й уенерівські історики проблему “вирішували” занадто спрощено: всі, хто мав власну точку зору й інший погляд, зокрема на створення армії та українсько-єврейські стосунки, всі попадали у списки підозрюваних, переслідувались, а часом і репресувалися. Їх публічно оголошували перекинчиками, отаманчиками, зрадниками, чекістами, злодіями, погромниками... А тоді створювалася опінія, що з подібними людьми багато говорити не варто. Стріляти таких треба...
І стріляли!
Доля багатьох українських військових діячів є показовою і повчальною, особливо полковника Петра Болбочана. Але хто
