нахабно росташувався вже в самому серці України, – зазначав Андрій у своїх спогадах. – Юрби найрізноманітніших суб’єктів, починаючи від самого червоного новородженного “большака” й кінчаючи найчорнішим чорносотенцем, гомонять, ще стримано комусь погрожують, хвилюються...”
– І какоє там может бить атдєлєніє? Віть кровушку всє вмєстє пралівалі, із катєлка аднаво єлі, вош єдіная заєдала...
Почувши такі слова, Андрій спинився біля натовпу, який мітингував. Хотілось докладніше ознайомитися з уже добре відомою ідеологією “єдіново катєлка і єдіной вши”.
Промовляв “фронтовік” у розхристаній шинелі та з підбитим оком:
– Так вот што, таваріщі: наш народ всєх слабод желаїть – і страшно волнуєтца... Я кров свою пралівал – прішол дамой, хатєл тут слабоду увідєть, а здєсь разниє Центральниє Ради та буржуазниє сєкрєтаріати засєдают... А народ трудавой как бил в з’обіженіі, так і остался...
– Правільно! Вєрно!.. Харашо ґаваріт... – чулися вигуки схвалення.
Рев страшної юрби охолодив романтичні мрії Андрія. Закрався сумнів.
Замислений, почимчикував він далі. Святковий настрій було зіпсовано.
Андрій згадав виступ Михайла Грушевського в Центральній Раді. “Дідусь” так чудово “малював перспективу вкраїнського майбутнього... Згадував, правда, що збіраються хмари на Півночі”, але Андрій “виніс враження, що їх легко розвіяти, що вкраїнська стихія тепер у стані змести найстрашніші для неї ворожі сили...”
Отак розмірковуючи, сів у трамвай, який ішов на Лук’янівку. Хотілось будь-що повернути світлий настрій. Але спроби заспокоїтися порушили рушничні постріли та крики.
– Лови, держи, бий!
Трамвай зупинився. Пасажири повибігали з вагона. Зосталася одна дама, з якою трапилася істерика. Та, залишившись без свідків своїх бурхливих почуттів, вона змушена була заспокоїтись.
На вулиці – метушня, лайка, крики. Торгівці одразу почали зачиняти крамниці. Перелякані обивателі тікали у перші ж ворота.
Побачивши на роздоріжжі трамвайної колії козацький гурт, Андрій побіг до нього. Із сусідніх вулиць збігалися й інші козаки – озброєні й неозброєні. Деякі стріляли у повітря, а дехто й у вікна...
Трохи осторонь застигла фіра. Коло неї стояли двоє вартових і знайомий Андрію військовий лікар. Сакало підійшов до нього і запитав, що сталося.
– Вибачте, голубе, докладно вам розповісти не можу. Поспитайте у начальника цієї команди, а я зараз їду до шпиталю з раненим козаком. Шкода бідолахи... Він, знаєте, в полуботковцях... Славний козак!..
Обличчя пораненого було бліде, очі закриті. На губах червоніла кров.
– Куди ранений? – запитав Андрій лікаря.
