І його слухали.
Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора Голубович зізнався. І впав в істерику.
Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.
Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.
Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок, Н. Могилянський.
До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й короткої промови.
Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його партію.
“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш, – писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся до мене:
– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.
Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.
Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.
“В очах їх той же блиск”
Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.
Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.
Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.
Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.
Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.
– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?
Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.
