Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.
Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.
Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”
Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.
Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”
І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...
Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.
Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”
Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.
Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”
Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.
