Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян” – бо в баржах могли перебувати невинні люди.
З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі. “В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні, вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.
Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути. Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів підтвердили передбачення...
На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав, щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати підводи та расових коней для подальшої подорожі.
Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть дожидала отамана Чайківського.
Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк, а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас, борців за волю України, – мала купка!”
Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони. Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней, щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики встигнуть відібрати їх...
Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...
А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.
Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...
Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...
Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.
Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими
