Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади, – писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором нашої Української Суверенної Землі!..”
Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою від його реальної сили.
Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася “величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково долучаться, “як почнеться”.
До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців – і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було для них радісно і незвично.
Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили український жовто-блакитний стяг.
Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..
Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.
До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.
Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.
Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.
Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.
Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.
Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.
Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.
