– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.
– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).
У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.
“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.
– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.
– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.
Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...
Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:
– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.
– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.
І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:
Згинуть наші воріженьки,
Як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття,
У своїй сторонці.
– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.
На мить у землянці все стихло...
Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.
– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?
– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...
– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.
Він явно намагався загострити обстановку за столом.
