– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...
– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі,
Синесеньке море,
Плачуть, тужать запорожці
В турецькій неволі.
Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...
“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”
Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...
Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.
А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.
Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...
Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.
Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.
На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.
– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.
– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.
