мені не треба нічо, мені тікі шоби зі Світланою бути, дитинка така гарна, маленька така, такі ручки, розумієш?
Киваю і дивлюся просто в оливкові очі. Я загіпнотизована.
Я женився чого — не з любві, а з виду. Просто вона вигляділа гарно. І я женився. А їй колись апендицит вирізали, і попала інфекція в яічнікі, і вона хвора була. А я не знав, і так женився. Ми жили рік, два, а дітей нема. А чоловіку так хочеться мати синочка або дочечку — ти не думай, хочеться кожному чоловіку. Ти роди йому синочка або дочечку, і він так любити тебе буде, так тебе буде кохати, так, шо ти даже представити собі не можеш. Ну і я їй почав казати. А вона на мене кричить, даже дурним мене називала, шоб я не ліз не в своє діло, шо вона знає, шо робить. А потім через рік вона мені сказала, шо хвора і шо їй треба лічитися. І ти не представляєш — я сезон в Москві проробив, шоб їй на лікування заробити. І послав її в Київ у інститут. І вона там лічилася, там я до професорки ходив, до Наталі Григорівни… Іванівни… не пам'ятаю. Не буду брехати, добре?
Добре, погоджуюсь я.
Ну і лежала вона там, і тепер вона тоже має карточку, шо може зайти в інститут в любий момент. Так я їй заробив. Там їй тяжко було, а я кажу: терпи — а вона терпіла, нічо не можу сказати. їй у живіт кубікі вкачували, шо живіт отакий був, — креслить руками в повітрі здоровенне коло. — А потім забрав я її додому, і приходить мій рідний брат, і каже, шо розбив машину. Ну таке з ним сталось. Ти представ — приходить до тебе твій рідний брат або сестра, то ти шо би, не пустила, не зігріла? А він в мокрих штанах, весь мокрий, весь змерз, весь труситься. Я його обігрів, передів, нагодував. І він попросив триста доларів позичити. А в мене було шіссот. Я думаю, дам йому триста, він мені за тиждень віддасть, і все нормально буде. Ну я позичив йому. А її нема. А вона вибігла гола надвір і стояла три години па снігу. Після лікування. В снігу. Гола. Босими ногами. Заді хати. Я думав, шо вона у батьків. Пішов до них — так і гак, кажу, де Люба? А вони кажуть: так і так, не приходила. Ну я і пішов її шукати. І найшов заді хати, всю сипу. Стоїть гола, босими ногами в снігу, після інституту, тікі вчора її привіз, сезон в Москві робив. А вона мені на зло — гола, в снігу! Шо я тікі не робив: ноги їй кип'ятком обливав, на піч клав — не помогло. Ну як ти, бабо, дурна — то шо ти від мене хочеш? Як баба дурна, то нічо не буде. А я їй двохповерхову хату лишаю, я їй всьо лишаю, мені нічо не треба. Я тікі розводу хочу. Хай мені підпише. А як не дасть — ну і не треба. Я і так піду. Я не хочу з нею жити. Ми з нею і сварилися всі дванадцять років, і не жили добре.
Ну от ти представ — от я твій коханий чоловік. Представила? Нє, ти не можеш представити, бо це не правда. Представ, шо ти і твій коханий чоловік, якийсь інший, ідете на річку і собі бавитесь. І я бризкаю тобі водичку на личко. Що ти зробиш?
Теж побризкаю, відповідаю, уявивши, що я і мій коханий чоловік ідемо на річку і він бризкає мені водичку на личко.
Ти теж побризкаєш, схвально каже він. (Я радію: правильна відповідь!) А вона — кричить, називає мене, шо я їй прічьоску спортив. Я їй кажу, я, блядь, тобі прічьоску спортив? Та ти даже в парикмахерську не ходила! Ти феном накрутилась! То іде я тобі прічьоску спортив? Пішла на хуй, кажу!.. І шо — все село тепер говорить, шо я такий мєрзавєц і падлюка. Я нічо не кажу — я падлюка, правда. Тепер я іду — там мене всі чекають: і брат, і сестра, і тьоіца. Всі мені будуть казати. А мені шо. Хай кажуть. Я їх слухати не буду. Я коли хотів полюбити перший раз, то мені мама не позволила. А тепер я другий раз полюбив, то ніхто вже мені не міг помішати: ні мама, ні брат, ні сестра, ні тьоща. Я так полюбив, шо жизнь покладу: Як про неї подумаю, то отут, отут! — каже він, кривлячись, ніби зараз заплаче, і б'є себе в груди.
Зводиться, хитаючись.
Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?
Я киваю.
Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.
Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.
На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.
Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.
Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.
Дякую, кажу я, зворушена. Дуже Вам дякую.
