Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.
За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.
Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!
А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.
Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.
Я думала — молодий якийсь.
Ні, хитаю головою. Він старий.
Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.
Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.
Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.
Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.
Я знизую плечима.
Ну, може, п'ята.
Ми знову сидимо мовчки.
Не, все-таки сьома.
Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.
Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.
Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.
Невідомо звідки з'являється дядя Баня.
Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.
Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.
До побачення, кажу я. Щасливо.
Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.
Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.
Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.
Я не ображаюся. Дякую.
Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.
Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.
Добре. До побачення.
Дякую тобі, Іра.
Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.
Щасливо, Іра.
Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.
Прийшов, попрощався, каже.
На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.
Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.
Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.
Я бачу крізь вікно, як вони проходять повз вагон — дядя Ваня і двоє його товаришів. Ті горланять, підтримуючи під руки його велике тяжке тіло, штовхають у плечі.
Мені холодно і сумно. Я голодна. А ще мене нудить від гарбузового насіння.
Замкнена сама у великій порожній хаті, кицька сумує за тобою.
Тримаю в руці пакунок з білим лушпинням.
Зараз я його викину.
