Зло не має влади

чорними, незвичайно чорними очима на вузькому обличчі. У чорному костюмі й чорній сорочці, перехопленій на шиї чорною краваткою. Він був молодий. Дивно молодий для опера, хай навіть і в справах неповнолітніх. Але одяг, звички, манера дивитися робили його старшим. І тримався він так, начебто мав уже років двісті робочого стажу. І він був мені знайомий. Хвилину ми дивилися одне на одного. Я знала його, я його раніше бачила… За якихось не дуже приємних обставин… — Ти не змінилася. Це добре. Я намацала стілець і сіла. Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає. — Скільки тобі років?! — Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками. — Максиміліан, — простогнала я. Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити. Він посміхнувся кутиками тонкого рота. — Що, не рада? — Ні! — Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках. — Бреши, та не забріхуйся, некроманте. — Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами. Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення. — «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений? — Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся. Я набрала в груди повітря — і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилося нещастя, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися? Як він сюди потрапив?! Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», — казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний опер! — Його величність не попередив, що ти з’явишся, — сказала я недбало. — Що йому передати? У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що ім’я Оберона протверезило некроманта й тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя: — Не попередив? Ще б пак. Його величність нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Не вважає за потрібне. Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його, як мені здавалося, байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти. — А стосовно «що передати», — провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, — таж король тобі не телефонує. І в тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би — залишив би ниточку. На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, — сказав колись Максиміліан. — Де ти бачила, щоб некроманти були гарними?» Не варто вірити чужим в’їдливим словам. Навіть коли вони здаються справедливими. — Навіщо ти прийшов? — Побачити тебе. — Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться. Він підняв брови. — Авжеж! — сказала я виклично. — Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов горішок! — Ти впевнена? — Подивимось! Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що не є злодійкою… Стривайте, а що він там про обшук торочив?! — Ти брехав про обшук? — А ти як гадаєш? — Брехав, — сказала я, і голос у мене затремтів. А що, коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?! — Твоя подільниця є ученицею вашої школи, — м’яко сказав Максиміліан. — Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка… — Це маячня і неправда, це легко перевірити! — Легко, — він кивнув. — Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила… — Зайцева?! Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив наклеп на наклеп, але робив це так спокійно та впевнено, що я помалу переконувалася: це правда. Некромант на таке здатен. — Якби в нас був обшук, мати б уже прибігла сюди… — А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник, вимкнений? Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, — таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький. — Я тобі не вірю. Ти… Чого тобі треба?! У нього були чорні очі. Дуже чорні на білому обличчі. — Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати. — Що… Та ти що… Пішов ти на фіг! — Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать. Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі. — Що ти… знову брешеш, так?! — Ні. — А Оберон… — Із Обероном особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині