http://vk.com/public_ua_book
Annotation
І магічні формули, і маги-королі, і навіть вірні друзі часом виявляються безсилими — ні, не перед жорстокими чарами, а перед звичайною буденністю й забуттям. І тоді приходить Сарана — жахлива стонога і сторука навала змітає й витоптує все на своєму шляху, і не має від неї порятунку, і ніщо її не зупинить… Королівство, котре забуло свого короля, приречене на загибель і запустіння. «Зло не має влади» — лише слова… Ти теж так вважаєш? Марина та Сергій ДяченкиРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятийРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийЕпілог
Марина та Сергій Дяченки
Зло не має влади
Розділ перший
Король дзвонив минулого тижня
Я сиділа на дерев’яних мостинах, полоскала ноги у воді. Здавалось, я взута в цю річку — на ногах черевички зі струменистої прохолоди. І якщо встану — зможу пройти водною гладінню, перебратися на інший берег, де смакують травицю три корови — одна чорно-біла та двійко рудо-плямистих. Стояв серпень. Над водою висіли бабки, кожна над своїм нерухомим відображенням. Я сиділа на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькій тінявій цяточці, й цяточка та раз за разом посувалася, задкувала від води. Невдовзі я опинюсь на сонці, а там спека, спека… Уже десять днів я в таборі. Нічого особливого, дерев’яні будиночки в ріденькому лісі, до річки тупцяти хвилин із двадцять. Ніхто нас особливо не розважає, але й не виховує теж. Скільки завгодно можна сидіти на березі, качатися по траві, бовтатись у мілкій річечці, споглядаючи корів і бабок, дивитися старі фільми на касетах, розмахувати ногами увечері на лаві, нудьгувати, поки дівчиська переказують плітки… Перші дні мені подобалося — після цілого літа в курному місті. Поруч був Макс Овчинін: він три тижні провів на морі, повернувся засмаглий і веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув із якоїсь там скелі. Ця скеля в його розповідях дедалі вищала, тож зрештою виявилось, Овчинін мало не з Ай-Петрі шугонув. Мені швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися нові друзі, якісь старші хлопці, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамниці по пиво. Я пива не зношу. Овчинін теж його не любить. Яку тільки гидоту не вливатимеш у себе, аби тільки сподобатися дорослим друзям… Я побовтала ногами у воді, й мої річкові черевички перетворилися на зграю пухирців. Він гарний хлопець, нема поміж нас жодної кривди… А якщо є — то з моєї провини, бо я далебі не цукрова дівчинка. Дівчиська засмагали на березі, на розстеленій ковдрі. Далі за течією, у воді по коліно, серйозний хлопчак років із дванадцяти рибалив, і в нього за спиною сиділи пліч-о-пліч двоє смугастих котів; їх неможливо було розрізнити — неначе відображення одне одного. Сонце припікало; незабаром доведеться забиратися з берега назад у табір. Я вляглася на розсохлі дошки містка та насунула кепку на очі. Я маг дороги. Що не день це знання моє блідішає, робиться дедалі примарнішим. Скоро й сама повірю,
