«Ура-а-а! Ура-а-а!»,
але спіткнулася i…
А-а-а-а-а-а А-а-а-а-а Бу-ф-ф-ф-ф!!!
З усієї сили гепнулася п’ятачком об щось тверде і холодне.
– Як ти? – запитав цуцик.
– Тут щось є, – вiдповiла свинка.
I вони почали худко розгрібати сніг.
Шух-шух, Шух-шух, Шух-шух…
Під снігом виявився величезний іржавий люк. Мандрiвники підняли йогоi-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i i побачили вузьку, глибоку, темну шахту з залізною драбиною! Не вагаючись, вони полiзли вниз. День лізуть у темряві, другий… і чим нижче вони опускаються, тим стає все тепліше і тепліше. А на третій день скінчилися сходинки у драбини…
– Ти що-небудь бачиш? – запитав Амундсен.
– Ні, а ти? – запитала Надєжда.
– І я ні, – вiдповiв Амундсен.
– Hande hoch! Хто тут? – пролунало з темряви.
– Надєжда i Амундсен! – вiдповiли мандрiвники – А хто ти?
– Я Отто Хайнц фон Хаарнагель, останнiй мешканець підземного міста, – вiдповiв голос із темряви.
А потiм щось клацнуло, ось так: КЛАЦ! КЛАЦ! КЛАЦ! I з’явилося надзвичайно яскраве, сліпуче світло. У цьому свiтлi Надєжда побачила худорлявого, невеличкого чоловiчка в окулярах. Важко сказати, але напевно чоловiчку було рокiв зi 100 (сто) не менше!!!!!
– Що Ви тут робите? – мружачись, запитала свинка.
– Чекаю на вас, – вiдповiв чоловiчок.
I Отто Хайнц фон Хаарнагель розповів мандрiвникам свою історію. Дуже давно вiн був маленьким хлопчиком i жив з батьками у мiстi Мёнхенгладбах. Його батько був видатним iнженером. Одного разу батьковi запропонували прийняти участь у будiвництвi підземного міста в Антарктиді. Німецькі мандрівники виявили під величезною товщею льоду на Південному полюсi велетенськi печери довжиною більш нiж 50 кілометрів !!! з теплими термальними підземними озерами, водоспадами і річками, в яких плавали риби без очей. Тато вирішив взяти на будiвництво Отто зі собою. П’ять років найкращі науковцi та інженери Німеччині будували підземне місто. Вони спорудили:
· атомну електростанцію;
· штучне сонце;
· теплиці;
· порт;
· дороги;
· мости;
· 9D кінотеатр;
· гідропарк;
· завод дитячих iграшок
· i багато, багато iншого…
Мiсто було готове!!! Не вистачало лише мешканцiв. Вченi сiли у порту i почали чекати на пiдводнi човни з мешканцями. Але вони все не припливали і не припливали. Вчені чекали рік, два, три… У місті почали селитися тюлені i пінгвіни, а вчені потрохи стали вмирати від старості. І от одного разу у пiдземному мiстi з людей лишився лише один Отто Хайнц фон Хаарнагель (бо він був наймолодшим).
– Але тепер, коли Ви нарештi прийшли, – скінчив свою розповiдь старенький чоловiчок, – я можу пiти додому. Не буду затримуватися тут жодної хвилини! Піду просто зараз! Я так скучив за мамою. Не бачив її 90 років! Менi дуже не вистачало весь цей час маминих млинців із суничним варенням. А ще я хочу погасати у футбол із сусiдськими хлопцями. Як Ви гадаєте, вони вже скінчили школу? Менi так ще багато треба зробити…
I Отто Хайнц фон Хаарнагель почав підійматися залізною драбиною до гори.
– ПРО-ЩА-ВАЙТЕ !!! – гукнув вiн мандрiвникам, зникаючи у темряві шахти.
