Випробування карцером вважалося серед психів за неабиякий подвиг, але нікому й на гадку не спадало напроситися туди добровільно. Бранці психлікарні, попри статус хворих, розумілися на умовах власного утримання.
Двері простогнали давно не змащеними завісами, і за кілька секунд Адам, який носив ключі від карцеру в кишені свого халата, вкинув на холодну підлогу немічного Антона. За його плечима з’явився Прапор — жертва нещодавнього нападу пацієнтів.
— Треба повідомити про інцидент Павловичу, — мовив Прапор, потираючи спину з численними гематомами й подряпинами, які дошкуляли йому сверблячкою.
— Уже йду, — погодився Адам і, ступивши до пацієнта, копнув того в живіт, адже передбачав нові клопоти через доглядання карцеру, яке, без сумніву, відриватиме його від перегляду порнофільмів.
Ударивши, Адам радше мав намір атакувати психологічно, аніж завдати фізичного болю — санітарові з перших секунд кортіло показати, хто з них двох правитиме бал у цих стінах.
Задоволені своєю зверхністю чоловіки вийшли з карцеру, замкнувши двері з іншого боку. Поступово їхні кроки стихли в довгому коридорі, залишивши пацієнта в абсолютній тиші. Антон підвівся на лікті й перекотився на піддони, задоволений, що його залишили наодинці з власними думками, які, до слова, характеризували останні його дії як помилку, що може коштувати йому волі. Неконтрольований сплеск емоцій був передчасним: безумовно, панотець таки відшукав свого парафіянина, і за короткий час його аудієнція в кабінеті головного лікаря досягне успіху, тож, як наслідок, їм дозволять зустрітися. Головне, щоб сьогоднішня витівка не призвела до подальших сварок із санітарами. Поволі відчуття фатальності покидало Антона, і з надією на краще він став очікувати присуд власній витівці.
Тим часом візит духовного гостя добігав свого кінця. Клопотання, з яким священнослужитель звернувся до психіатра, ставило його в незручне становище перед лікарем. Людина, що звикла в усьому покладатися на Господа, укотре зверталась у своїх муках до ближнього, сподіваючись на професійну допомогу. Молитися за інших було для літнього чоловіка звичною справою. Він не шкодував ані сил, ані часу, вправно добираючи слів, аби достукатися до Всевишнього з лихом підопічних, але недавно виникли проблеми, що потребували людського втручання. Тому, розповівши з допомогою Фоми головному лікарю про свій біль, він прошкував у компанії психотерапевта, маючи незвичну для себе іпостась мученика.
Натомість Павловича одкровення колишнього пацієнта підбадьорили. У світлому коридорі психлікарні він паленів від благань церковника, які йому видалися приниженням. У доброму гуморі, підкріпленому стосиком свіжих купюр, проводжав він своїх гостей до виходу.
— Ми зробимо все, що в наших силах, панотче, а от зустрітися з пацієнтом — устав лікарні забороняє. Даруйте.
Фома занепокоївся. Як і більшість парафіян, він багато в чому завдячував своєму спасителеві, який свого часу врятував його заблукану душу й наставив на шлях праведний, і попри те, що хорист уже віддячив священику, влаштувавши того на неофіційне лікування до Павловича, вдячність спонукала знову простягнути руку допомоги. І зараз життєвий досвід підказував йому, куди саме хилить лікар, тому він без вагань зіграв роль посередника:
— Решту ми принесемо на тижні.
Павлович зрозумів репліку Фоми. Він зміряв попутника вдячним поглядом і повів далі, насолоджуючись тріумфом:
— А щодо ваших зауважень — я подумаю. Ви, найголовніше, пильнуйте своє здоров’я: не кожен здатен пережити те, що ви. Прийміть іще раз мої співчуття.
Священик замаскував під усмішкою власну розгубленість.
Приймати співчуття з приводу втрати дружини, нехай і після двох років по її смерті, було для нього непідсильним тягарем. Вони прожили в радості та злагоді понад 35 років; були взірцевою сім’єю для всієї парафії, народили дитину й будували плани на спокійну старість, але важкий фатум зруйнував їхні мрії. Іларій щиро кохав свою дружину і був з нею до останнього подиху, тому після скону найріднішої людини отець здався й щоразу впадав у гіркий смуток, як про неї згадували.
Раптом на його чоло сів комар. Павлович узяв на приціл комаху й підсумував розмову:
— Ніхто не приходить у цей світ навічно, чи не так, отче?
На підтвердження власної теорії Павлович розчавив указівним пальцем комара на чолі співрозмовника. Отетерівши від зухвалості лікаря, Іларій поквапився завершити неприємну для себе розмову:
— Істину кажете, Веніаміне Павловичу. Хай благословить вас Господь на праве діло.
Психологічна перевага дозволила Павловичу по-дружньому обійняти старого за плечі, перетнувши межу в спілкуванні з духовною особою.
— За свого знайомого не хвилюйтеся. Там, де Бог безсилий, — сильна медицина.
Гості й володар шпиталю сухо розпрощалися. Дистанція в розмові давала їм нагоду лиш і з надіями на краще покинути вотчину лікаря. Вони рушили до дверей. Психіатр провів їх поглядом і, дочекавшись, коли старі знайомі зникнуть за порогом лікарні, закотив очі догори:
— Не вірять у Тебе слуги Твої, Господи.
Як людина науки, Павлович геть не вірив у вищу силу. З тієї миті, як він обійняв посаду головного лікаря в психіатричній лікарні, його релігією стали гроші. Як і більшість людей, він дотримувався традицій: Великдень, Різдво, Зелені свята — у такі дні вийти з родиною до храму було почесно для чоловіка його статусу, але й тут усе зводилося до сили грошей. Виділяючи на церкву регулярні пожертви, він відчував себе якщо не богом, то принаймні його часткою
