хвилину, поки Міхаель не висмикнув із тієї купи Антона. Пацієнти остаточно розступилися, узрівши Адама, що поспішав на допомогу своєму напарникові.
Тим часом у кабінеті головного лікаря, маринуючись у тютюновому диму, сидів дивний гість, через якого на подвір’ї точилася жорстока бійка. Його служка підпирав двері спиною, воліючи не втручатися в діалог свого патрона з головним лікарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме відчиняла кватирку.
— Зараз напустимо свіжого повітря, отче. Ніяк не можу позбутися цієї звички.
Лікар розчахнув вікно й повернувся за стіл, де на нього очікував свіжий випуск місцевої газети, люб’язно презентований священиком.
— Яка, кажете, сторінка? — ґречно перепитав він свого гостя.
— Третя, — нарешті подав голос представник церкви.
Діставши точні координати тексту, психіатр занурився з головою в статтю. Доки його очі бігли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларій боровся з нервозністю, яка зародилася в стінах цього закладу задовго до сьогоднішньої розмови. Сімейна трагедія привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невідкладної допомоги, і, на диво, лікар впорався з цим завданням. Та гіркий осад підіймався з дна зраненої душі щоразу, як священику випадало навідувати свого спасителя в робочій обстановці. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в ієрархії гріхів посідає один із найвищих щаблів, а носіям сану й поготів загрожує анафемою, душив щоразу, як він опинявся перед хранителем цієї таємниці. Хвала Богові, хорист Фома домовився про неофіційне лікування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тільки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припоні. Відтоді контрольні зустрічі, покликані відстежували динаміку притлумленої хвороби, панотець використовував як привід подякувати за колишній труд ескулапові.
Ознайомившись із запропонованим текстом і нарешті відклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя.
— Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний візит пов’язаний із погіршенням здоров’я.
Священик квапливо відповів:
— Ні-ні, з цим усе гаразд, — і згодом додав: — Завдяки вам.
Відчуваючи цілковиту владу над психікою колишнього підопічного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскільки нарис більшою мірою критикував професійну діяльність лікаря і його закладу.
— Отче, не варто вірити цим писакам. У гонитві за сенсаціями газети підхоплюють будь-які чутки. Запевняю вас, із хворими ми поводимося пристойно. Але заради вашого спокою обіцяю особисто контролювати ставлення підлеглих до пацієнтів.
У відповідь на шляхетні наміри лікаря, священик поблагословив його символом християнства, накресленим у повітрі зціпленими пальцями, проте не спішив покидати кабінет. Він збирався на думці, ніяковіючи через ідею, яку мав ось-ось озвучити. Вагання гостя не залишилося без уваги Павловича, який, чекаючи, дістав нову цигарку, дав панотцеві час скласти до купи думки. Священик зайшов здалеку.
— Без сумніву, це писала рука божевільного.
Погляд священика блукав широчезним столом, захаращеним попільничкою та усіляким канцелярським приладдям — від олівців до медичних карток пацієнтів. Схожий безлад панував у його голові. Чіпляючись то за одні, то за інші предмети, він обережно добирав слова і врешті-решт наважився:
— Справа в тім, що ми з Фомою, — священик кивнув у бік свого прислужника, — переймаємося долею нашого знайомого, який випадково потрапив до вас на лікування.
Павлович вельми здивувався. Критичний нарис у запропонованій священиком статті повів його думки хибним шляхом. Він наготувався вислухати високоморальне казання стосовно цінності людського життя й неприпустимих методів лікування, про які йшлося в статті, але аж ніяк не очікував почути слова виправдання для одного зі своїх пацієнтів. З цієї миті розмова набувала матеріального забарвлення, тож Павлович пильно зосередився на словах панотця, який провадив далі:
— Він звернувся до мене по допомогу, але я виявився не годним урятувати цю бідну душу. Його доля нам не байдужа, — підсумував отець Іларій.
Цівка випущеного Павловичем диму небавом полинула до стелі. Візит колишнього пацієнта й досі вкривав серпанок таємничості, хоча інтуїтивно лікар відчував: від цієї справи він отримає зиск. Пересипання з пустого в порожнє вже давно йому набридло, і, зручніше вмостившись у кріслі, сповненим гарантій голосом він заявив:
— Я вас запевняю, отче, про свого знайомого ви не прочитаєте жодної згадки.
У тоні Павловича бриніла категоричність, яка мала б допомогти священикові наважитися висловити думку, але той лише глянув на Фому, шукаючи в його очах підтримки. Фома відкашлявся, відвертаючи увагу Павловича на себе. Він відліпився від дверей і взяв слово. Природна харизма головного хориста церкви викликала шанобливе ставлення й зосередженість до його персони. Тембр голосу надзвичайно гіпнотизував слухача. Павлович, який доти почувався повноправним господарем ситуації, під впливом погляду й голосу нового промовця сконцентрувався на темі розмови. Нарешті вона звернула в правильне русло!
До порушників внутрішнього розпорядку лікарні застосовували особливі методи виховання, серед яких переважав карцер. Невеличка кімната, завбільшки з середньостатистичну кухню, зберігала в собі вологість, прохолоду і мряку. Її голі стіни виростали з бетонної підлоги й упиралися в таку саму стелю, позбавлену тиньку. Замість ліжка тут стояли дерев’яні нари, збиті з будівельних піддонів, і, мов у справжній в’язниці, у куті була параша.
