затулив долонями обличчя і відповів:
— Ненормальний я, Міську. Проклятий! Розумієш чи ні?
Хвиля каяття, яка раптово накрила Антона, зібралась у сльози, що їх помітив Міхаель, коли його співбесідник розтулив долоні.
— Перестань, брате, — співчутливо мовив Міхаель. Він поклав руку на плече друга і якомога утішливіше сказав: — Ти такий, як усі, просто ввижається всіляка погань. Це нормально, з кожним може трапитись.
З невеличкої хмаринки, що зависла над подвір’ям лікарні впали перші краплини дощу. Легіт погнав хмарку далі, відкриваючи Сонцеві шпитальний плац і даруючи хворим щасливу мить сліпих опадів. Міхаель негайно скористався з природного явища, прагнучи заспокоїти Антона.
— Братане, навіть небо плаче осміхаючись. Ну чого ти завівся, усе буде тіп-топ.
Антон замислився. Він хотів до кінця довести думку, тож насмілився.
— Щоб ти знав, ця погань мене мало до самогубства не довела. Я вже готовий був укоротити собі віку, і, можливо, ми б зараз не розмовляли, якби не одна людина! Саме їй я завдячую порятунком.
— Це ти зараз про кого?
Вигляд Антона випромінював неспокій унаслідок розбурханих спогадів. Дзеркальце в його руках затремтіло, м’язи напружились, і він увесь сконцентрувався на минулому. І поки пацієнт збирав докупи думки, співрозмовник завертів головою, шукаючи санітарів, Ваську Довгоносика чи будь-яких інших підозрілих осіб, чиї вуха могли б почути не призначену їм інформацію. Окрім Бемоля, у полі зору Міхаеля нікого не виявилось, але й артиста він прогнав своїм суворим поглядом.
У тім часі трапилась одна подія, яку Міхаель випустив з уваги. Проте саме вона змусила Антона схопитися на ноги, від чого люстерко вислизнуло йому з рук і розбилося на друзки об потріскану асфальтовану доріжку.
— Кепська прикмета, — пробубнів собі під ніс Міхаель, споглядаючи скалки в себе під ногами, а потім ошелешено звернувся до Антона. — Антошо, ти чого?
Очікуючи на відповідь, Міхаель вдивлявся в очі збентеженого чоловіка. Той стояв незворушно. Щойно здоровий стан пацієнта стирала з обличчя смертельна блідість. Нарешті Міхаелю вдалося простежити за Антоновим поглядом, траєкторія якого вела до незнайомого чоловіка в поважних літах, що перетинав подвір’я, замітаючи полами чорної ряси асфальтовану доріжку.
— Панотець, — прошепотів Антон і вже наступної миті несамовито вигукнув.
— Отець Iларій!!!
Поява знайомої особи на території закритої лікарні є досить неймовірним явищем. Антон зірвався з місця й кинувся до чорного входу в шпиталь, куди власне і йшов отець Iларій у супроводі свого вірного служки й головного хориста храму — Фоми. Різка зміна в поведінці одного з пацієнтів одразу привернула увагу Прапора — напарника Адама. Він ховався від рідких дощових краплин під дахом веранди, що являла собою продовження їдальні. До «психозу» хворих із приводу сліпого дощу йому було байдуже, а от стрімкий біг одного з пацієнтів конче слід зупинити. Завдяки своєму армійському вишколу Прапор хутко зорієнтувався в ситуації і вже наступної секунди кинувся навперейми пацієнтові.
Нічого не підозрюючи, Антон мчав до входу, вигукуючи ім’я знайомого священика, який уже сховався за дверима лікарні. Єдина у світі людина, яка не відвернулася від нього в найтяжчі часи, була тут, і Антон не мав жодних сумнівів, що метою цього візиту став порятунок звичайнісінького пацієнта. Тільки-от священнослужитель сам опинився в небезпеці, й Антон чимскоріш хотів його попередити. Здається, власні прокляття перекинулися на літнього товариша, і в цьому є провина Антона!
Досягнути мети чоловікові завадив Прапор, який у регбівському стрибку звалив пацієнта на землю й заходився викручувати руки. Схудле від лікарняної дієти тіло стебельцем склалося під натиском удвічі більшого противника. Дебелий санітар пускав повз вуха його голосові потуги, хоча Антон щосили горлопанив те саме пояснення:
— Пусти! Там мій друг!! Він у небезпеці!
Стихійний ґвалт, що вирував перед входом до лікарні, привернув увагу всіх пацієнтів. З десяток осіб в однакових ситцевих одежинах з’юрмилися довкола чоловіків, що зчепилися один з одним.
— Пусти! Тварюка! — вигукував Антон, на що дістав лише сухе «замовкни».
Спантеличений Міхаель шукав вихід із ситуації, яка загрожувала Антонові не тільки дискваліфікацією з лікарняного стаціонару, а і втратою фізичного здоров’я. Якщо Антона мерщій не витягнути з-під санітара, той загамселить його до напівсмерті. Дорогоцінні секунди спливли. Нарешті очі Міхаеля вп’ялися в скалки розбитого дзеркальця, й ідея з порятунком з’явилася сама собою. Не гаючи часу, він схопив уламок і направив віддзеркалену пляму на плечі санітара, що уже осідлав свою жертву. Приманка спрацювала! Фідель, який разом з більшістю розважався видовищною бійкою, клюнув на попередню забавку й кинувся санітарові на плечі.
— Народ, налітай, — спровокував натовп Міхаель.
Раптом зусібіч на Прапора з Антоном посипалися хворі. Їхня купа швидко переросла в піраміду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тіла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санітар, над ним лежав хтось із пацієнтів, зверху настрибував хтось іще, і це вовтузіння тривало десь із
