У цій тиші Антону стало ніяково. Біль сусіда, якого й без того вважали найуразливішим і найбеззахиснішим із-поміж усіх пацієнтів їхньої палати, передався і йому. Антон подивився на мовчазного Григорія, що ховався в позі ембріона від болю, завданого прикрими словами, і сором затопив йому серце. Жаль до ображеного ним старого пересилив надію на зустріч із отцем Іларієм, і, набравши в груди повітря, Антон уже зібрався був перепросити знову старшого чоловіка за свою грубість. Не судилося! Двері палати знову відчинились — і всередину ввійшов розгніваний Шпряха. Побачення з дружиною мало суто офіційний характер. Ініціатива запроторити його до психіатричної клініки належала саме їй, і Анатолій про це здогадувався. Утім, біла гарячка й зафіксовані поліцією збитки, завдані сусідам, давали його дружині змогу лишатися поза підозрами в цій марудній справі. Анатолій упав на ліжко з похмурим виразом обличчя, не соромлячись Антона, якому кортіло дізнатися гарні новини:
— Ну, що там? Нові люди якісь є?
Антон делікатно підходив до об’єкта, що його цікавив.
— Не знаю, — буркнув Анатолій і повернувся до стіни.
Цієї-таки миті до палати повернувся радісний Бемоль, якого навідувала дружина, а за ним прийшов і Міхаель. Споглядаючи щасливі обличчя друзів, Антон устав із ліжка й по черзі дивився то на одного, то на другого товариша. Витріщання Антона відволікли Міська, що спритним рухом ховав під матрацом якийсь пакунок.
— Чого дивишся? Твій ксьондз тобі нічого не приніс?
Згадка про священика насторожила Антона.
— Ні, мене не викликали.
Міхаель і далі порпався під матрацом, не підозрюючи, що його слова прицвяхували Водолаза до підлоги, і він нетерпляче очікує пояснень. Лише дивна наелектризованість, яку випромінював Антон, змусила Міхаеля вдруге глянути в його бік.
— Ти чого? — спитав Місько.
— Отець Іларій був тут?
— Так, на власні очі бачив. А хіба тебе не викликали?
Запитання Міхаеля не тільки ставило все догори дриґом, а й потребувало відповіді. Присутність у шпиталі людини, яка колись простягла руку допомоги й висмикнула Антона з тамтого світу, вимагала від пацієнта рішучості, і він наважився. Водолаз рушив до дверей та вийшов з палати.
— Ти куди? — гукнув Міхаель, але його приятель не мав наміру зупинятися.
Антон твердим кроком простував до хвіртки. Щойно там промайнула кощава постать санітара, тож чоловік поквапився з’ясувати причини, які завадили його зустрічі з отцем Іларієм.
— Агов! — крикнув Антон намагаючись голосом зупинити санітара. — Агов!
За спиною Водолаза вишикувалася черга витріщак, що визирнули зі своїх палат на його крики. Ще здалеку Антон помітив замок на дверях, тому, щоб не проґавити Чахлого остаточно, він прискорив ходу, майже побіг і за кілька секунд опинився біля входу в головний корпус, відгородженого від «Аляски» металевими ґратами.
— Агов, санітаре! Чує мене хто-небудь?!
Міхаель із Бемолем протиснулися крізь гурт пацієнтів, що зупинилися за кілька метрів до хвіртки, утворивши у вузькому коридорі невеличкий затор. Друзі поспішали застерегти Антона про хибність його намірів, але спізнилися — з іншого боку хвіртки з’явився Чахлий.
— Що сталося, психу? Чого репетуєш?
Шипіння санітара ширилося крізь ґрати, заповзаючи в Антонові вуха з особливим цинізмом. Складалося враження, що Чахлому відома причина неспокою хворого. Ба більше, надзвичайної уїдливості його голосу додавали ґрати, убезпечуючи санітара від раптового нападу збудженого пацієнта.
— Сьогодні день побачень, і лікар обіцяв мені зустріч із моїм другом.
Чахлий не квапився відповідати. Він користався з вигідного становища, спостерігаючи, як у очах Антона вмирає блиск надії, це давало санітарові неабияке задоволення.
— Ну, є таке, але якщо не покликали, то нікого не було, — байдужим тоном відказав Чахлий, здогадуючись про обізнаність Антона щодо візиту священика.
— Будь-ласка…
Міхаель першим з усіх второпав, що це програш. Антон мав жалюгідний вигляд, був геть не схожим на себе, а голос санітара лише підкреслював, що з нього знущаються. І хоча Чахлий зголосився допомогти, то було нещиро, і крізь полуду надії, що вкривала очі Антону, пацієнт не розгледів зухвальства. Санітар відчинив хвіртку і, впустивши хлопця в коридор головного відділення лікарні, знову замкнув. Під пильними поглядами інших хворих двоє чоловіків щезли у світлих стінах шпиталю.
— Це не дуже добра ідея, — прокоментував Міхаель і вздрів сповнений розуміння погляд Бемоля. Пацієнти розійшлися по палатах.
Чахлий провів Антона до ординаторської і навіть дозволив сісти на диван.
— Зараз покличу Павловича, зачекай тут.
