Павлович, який штовхнув за собою двері з такою силою, що від їхнього удару об заржавілу металеву коробку з вологої стелі впали краплі конденсату. Антон зіщулився, ухиляючись від прямого потрапляння водяних бульбашок за комір сорочки. Кілька таки впали на голу спину, від чого шкірою пробігли дрижаки. Розпечене стусанами тіло відмовлялося підійматися з кам’яної підлоги, проте воля до боротьби вимагала саме цього.
Водолаз підвівся, воліючи глянути недругам в обличчя. Він стиснув кулаки, але вдвічі кремезніший Прапор уже насувався на нього. Нерівна боротьба тривала протягом кількох секунд — і вдруге за день Антон зазнав поразки від дужчого санітара. Він проклинав адміністрацію лікарні, персонал і Павловича особисто; погрожував судом і впливовими зв’язками, навіть журналістами, але слова не мали впливу на людей у білих халатах. На всі погрози він дістав від Павловича одну-єдину відповідь:
— Нам відомо про твої проблеми, Антоне, тому залишаємо тебе на невеличкий курс терапії.
Павлович підніс руку з наготовленим шприцом і рушив до Антона, який вже не мав сили борсатися в обіймах санітарів. Голка увійшла в тіло пацієнта — і пекучий біль відчинив йому двері у світ безжальної муки. Передчуваючи біду, Антон стиха промовив:
— Я не хочу! Не треба ін’єкцій!
Його слова вже нічого не важили. Хай би що сказав пацієнт, справа його порятунку вже йому не належала. Тимчасом як організм засвоював ліки, Антон поволі втрачав зв’язок із реальністю. Спочатку його звинувачення переросли в заперечення, потім він згадав про привида, про свій гідрокостюм і, нарешті, ледь чутно вимовив:
— Це несправедливо.
Павлович, спостерігаючи за конвульсіями хлопця, промовив:
— Коли мені зарубали дисертацію, я теж так говорив. Усе життя — суцільна несправедливість, усеньке життя. Але в тебе знайшовся покровитель, тобі пощастило. Ми тебе вилікуємо, усе буде добре — спи…
Лікар обірвав своє віщування й суворим тоном звернувся до підлеглих:
— Тільки обережно з ним. За його життя головою відповідаєте! І Адаму перекажіть, аби пильнував.
Застороги шефа знітили санітарів. Обидва схилили голови, демонструючи свою згоду з наказом начальника.
Тим часом лікареві слова заколисували Антона. Він знепритомнів і цілковито провалився у власну безпорадність, зіткану з марень і спогадів, які перенесли його на нічну дорогу.
Пацієнт опинився за кермом службового джипа, що гнав по нічному шосе, розтинаючи колесами воду, яка не встигала змиватися з дорожнього полотна. Щохвилини він відвертався від дороги й брався до пляшки коньяку, яка замінювала йому переднього пасажира. Після чергового ковтка Антон розлючено зиркнув на дорогу, що тьмяно проглядалася крізь щільні потоки води, які заливали вітрове скло та з якими заледве впорувалися очисні щітки. Якоїсь миті очисники не витримали й зупинились у верхній точці, перетворивши стік на щільну водяну стіну.
— Дідько! — вилаявся Антон, засмикавши важіль керування очисними приладами.
Вантажівка, що рухалася назустріч, осліпила водія світлом фар і, сигналячи клаксонами, помчала в протилежному напрямку. У паніці Антон сильніше натиснув на важіль, і механізм відгукнувся на його силкування.
— Нарешті, — вимовив Антон, підсліпувато мружачись.
Дзеркало заднього огляду не фіксувало жодного руху, а між тим з-за спини Антона визирав його Жах. Зморщений дідуган з гарним довгим білим волоссям випростувався на задньому сидінні і, влаштувавшись зручніше, зміїним голосом просичав:
— Зупинися.
Антон хитнув головою, глянув у дзеркало заднього огляду й заціпенів. Прикипівши поглядом до беззубого рота, він скам’янів: його розум відмовлявся вірити очам.
— Гальмуй, — удруге просичав дідуган, але занадто пізно.
Бувши напідпитку, Антон запізно зреагував на перешкоду. Звук гальм заглушився громом, що розітнув нічне небо в момент страшної аварії. Колеса автівки підстрибнули над мокрим шосе, і цієї миті блискавиця освітила невеличку жіночу сумочку, що приземлилася на капот машини, просто перед очима перестрашеного Антона.
7
Кілька днів активного «лікування» в стінах карцеру звели нанівець той поступ, якого Антону вдалося досягти в оточенні пацієнтів тринадцятої палати. Обшир чотирьох стін щодень звужувався, ін’єкції невідомого препарату оживили галюцинації, і під кінець тижня пацієнт тонув у мареннях про персонажів, що змінювали одне одного: беззубий дідуган, Чахлий із Адамом, ба навіть головний лікар, який белькотів щось про гідрокостюм просто в обличчя знедоленому пацієнтові. Час від часу в тих видіннях з’являвся Григорій, і Антону кортіло вибачитися за свої слова про його сина, та чомусь примара старого ховалася в
