Антон мовчки сів на канапу. Імовірність побачитися зі своїм рятівником не давала йому нагоди замислитися над поведінкою санітара й причиною його перебування в ординаторській. Знеможений пацієнт жадав лиш одного — зустрітися з давнім приятелем.
Хтось зупинився коло дверей. Стовбичення невідомої людини на порозі кабінету викликало в Антона нервозність, яка зростала у міру того, як він усвідомлював, що це особа жіночої статі. Крізь матове скло виднівся жіночий силует із довгим волоссям. Антон відсунувся на край дивана. Минулі жахіття воскресали в пам’яті трагічними картинками й готувалися після тривалої перерви вдертися в його життя крізь двері кабінету. Довкола все завмерло, провокуючи пацієнта на новий напад, аж раптом невідома сила підняла його з дивана й штовхнула назустріч страхові.
Водолаз розчинив двері, налякавши Світлану, яка враз випустила з рук тацю з численними мензурками та шприцами. Дзенькіт скла розлігся коридором і приніс на поріг ординаторської Чахлого з Павловичем.
— Що тут коїться? — спитав психіатр, спостерігаючи за медсестрою, яка навколішки збирала рештки свого вантажу.
— Та ваш псих мене злякав, розбила все, що ви наказали принести.
Павлович перевів холодний погляд із підлеглої на Антона та ввійшов в ординаторську, своїм великим тілом змусивши Антона відступити.
— Ну, що за розгардіяш ти вчинив? — спитав психіатр.
У коридорі з’явився Шрек і увійшов до кабінету, зачиняючи за собою двері.
— Сьогодні день побачень, а ви обіцяли мені зустріч з отцем Іларієм.
Колючі очі психіатра свердлили пацієнта.
— Ну обіцяв, і що з того? Твого друга не було.
Відверта брехня лікаря викликала в Антона недовіру.
— Ви обманюєте. Я знаю, що він був тут сьогодні!
— Спокійно, не треба агресії, — спробував повернути контроль над розмовою Павлович, та наразився на новий супротив Антона.
— Я не агресивний, я чекав на цю зустріч! — Антонів голос зазвучав твердіше, настороживши всіх присутніх працівників.
— Доведеться ще трохи зачекати, — відказав на це Павлович.
Нарешті Антон зрозумів, що заплановане й так ним очікуване побачення сьогодні не відбудеться. Пацієнт стиснув кулаки, це не пройшло повз увагу санітарів, які моментально стали на захист начальника.
— Я не буду більше чекати, я хочу виписатись! Почуваюся цілком здоровим, — спокійним тоном промовив Антон.
На якусь мить лікарю й санітарам відповідь пацієнта здалась адекватною, а сам чоловік — абсолютно здоровим. Та цю сміливість Павлович зустрів посмішкою. У компанії двох дужих санітарів згорьований пацієнт не становив жодної загрози, якою міг би стати, почувши про намір головного лікаря залишити його в клініці.
— Не зовсім… Ми тебе ще підлікуємо, — мовив Павлович.
Рішення психіатра приголомшило Антона. Його горло пересохло, від чого голосові зв’язки видали малозрозумілі хрипи:
— Як? Ви не маєте права.
Це заперечення викликало в головного лікаря посмішку.
— Ти забув про власноруч підписані папери.
З-за обрію Антонових підозр необдуманий вчинок поставав фатальною помилкою. Вона затьмарювала майбутнє пацієнта, заганяла в кут, мов скаженого пса, і зачиняла перед ним двері офіційної виписки зі шпиталю. Ретельно вибудувані плани руйнувалися на очах.
— Я здоровий! — раптом вигукнув Антон, гублячи самоконтроль.
Така надмірна реакція пацієнта наполохала лікаря, який сховався від гріха подалі за спини санітарів. За живим щитом Антон уже не видавався йому таким небезпечним, хоча очі пацієнта не знали страху й вряди-годи поглядали на вікно.
— Схопіть його, — наказав очільник психушки.
Антон відступив до столу, але спритний Шрек його випередив.
Санітари накинулися на морально знесиленого пацієнта і за лічені секунди заламали йому руки.
— Пустіть мене! Пустіть!!! — волав Антон.
— У карцер! — натомість скомандував Павлович і, відчинивши двері ординаторської, вигукнув у коридор:
— Світлано, галоперидол! Негайно!
З найближчого кабінету розчахнулися двері, і коридором залунало цокотіння Світланиних підборів. Схарапуджений начальник, либонь, не дасть їй нормально висушити на нігтях новий лак, люб’язно подарований Міхаелем, і це непокоїло медсестру більше за будь-яких пацієнтів, але випадковий погляд у бік ординаторської й помічена там буча звіяли з голови дівчини всі думки про марафет. Справа здавалася серйозною, тому Косметичка мчала до свого кабінету, де в скляній шафі зберігалися медикаменти для втихомирення знавіснілих пацієнтів. Лікарняний стаціонар набував для Антона іншої форми.
У темному підвалі лікарні, де був карцер, ключ продирався нетрями замка. Його скрегіт порушував німу тишу, яка стояла тут завжди, крім тих випадків, коли до одіозної палати селили окремих пацієнтів. Нарешті замок подався, і до карцеру вкинули немічне тіло Антона. Слідом увійшли санітари й
