— Є! — вигукнув Міхаель, зірвавши з гачка ключ.
Не гайнуючи дорогоцінних секунд, він пірнув у басейн, супроводжуваний молитовним поглядом Бемоля. Розбурхане адреналіном серце остудилося в прохолодній воді. Одежа змокла й тягнула донизу, проте рішучі махи руками дали Міськові змогу дістатись Антона.
На якусь мить світловий меч, направлений Павловичем згори, проштрикнув скаламучену воду й освітив Антонове обличчя. Міхаель жахнувся. Очі товариша викотилися з орбіт, на скронях понадувалися вени, ось-ось — і він розкриє рота, щоб ковтнути повітря, та дістане смертельну порцію води. Часу було обмаль. Міхаель підплив до ніг, зв’язаних ланцюгами, і зробив першу спробу відімкнути замок — невдало. Знайдений ним ключ абсолютно не підходив до цієї колодки. Від безпорадності Міхаель роззявив рот, аби закричати на все горло, але натомість із грудей вирвалися кисневі бульбашки, що полетіли догори. Облишивши марні спроби звільнити Антона, він відштовхнувся від дна ногами та, опинившись над водою, гукнув до Бемоля:
— Ключ — не той! Шукай далі!!!
Тієї-таки миті Бемоль побіг до шафок на нові пошуки.
Тремтливими руками він шарпав дверцята одні за одними, ризикуючи проґавити дорогоцінну знахідку. Міхаель роздивлявся довкола. В екстремальних умовах мозок спроможний вигадати найрізноманітніші варіанти порятунку, і саме таким Міхаелю видався гумовий шланг, прикручений іржавим дротом до батареї опалення, крізь який узимку зливали воду з метою розповітрити мережу.
Тиск водяної маси вичавлював з Антона життя. Його рештки причаїлись у легеневих нетрях, заледве впоруючись із повітряними тортурами, влаштованими Павловичем і компанією. Дорогоцінні тридцять-сорок секунд проминули, і виснажені легені готувалися капітулювати перед водяною загрозою, аж раптом — перед ним удруге з’явився Міхаель. Товариш безперестанку подавав сигнали, вказуючи на перегнутий в основі шланг. Антон умить збагнув, як йому врятуватись, і вустами припав до цієї «соломинки». Випорснувши залишки повітря, він міцно зафіксував зубами кінець шланга і, нарешті, приготувався зробити перший вдих. Міхаель розтиснув пальці, і гумовий подовжувач набрав своєї первинної видовженої форми. Антон задихав. Сподвижений порятунком друга Міхаель виринув на поверхню.
— Ну що там? — спитав він Бемоля, заледве його голова з’явилася над водою.
Не облишаючи пошуків, Бемоль відгукнувся:
— Анічогісінько!
Драма, що розгорталася навколо порятунку Антона веселила санітарів, а надто — Чахлого. З його обличчя не сходила садистська посмішка з приводу влаштованого пацієнтам перформансу. І навіть Міхаелева ідея його потішила, проте — ненадовго. Він вирішив додати свою лепту в цю жахливу гру. Поки обидва пацієнти йшли назустріч один одному, відкриваючи дверцята шафок, він підкрався до шланга й наступив на нього, перекриваючи Антонові життєво необхідний кисень.
У скаламученій і прохолодній воді Антон знов опинився в обіймах смерті. Раптовий брак кисню знов повернув пацієнта в роль мученика. Сили боротися вже не було. Розхитані нерви здавали позиції, готові змиритися з фатальним кінцем; Антон навіть не здогадувався, що нагорі точиться справжня битва за його життя.
— Ці зачинені! — крикнув Бемоль, натрапивши на замкнену шафу.
Мокрий, неначе хлющ, Міхаель підбіг до напарника і спробував відчинити двері — зась! За лічені секунди пацієнт усвідомив, що їх замкнено. Блискавична реакція допомогла Міхаелю зорієнтуватися в ситуації, і він підняв з кахля пожбурений ним спересердя ключ, коли з’ясувалося, що той не підійшов до замка на Антонових ногах. Хвалити Бога: цього разу фортуна бодай трішки всміхнулася хлопцям.
— Є!!! — радісно вигукнув Міхаель, відімкнувши шафу.
Бемоль разом із ним зазирнув усередину, де висів іще один ключик. Міхаель умить зірвав знахідку й пірнув із нею до басейну.
Антон усе ще боровся за життя. Надія на порятунок згасала разом із запасом кисню, що потребував поновлення. Через його нестачу кордони між реальністю і мареннями стирались, а двері до вічності прочинилися. Міхаель, який підпливав назустріч, видався Антону примарою, морською істотою, що прагне допомогти, але не знає як. Та тільки не цього разу. Міхаель рушив прямісінько до його ніг і за якусь секунду звільнив бранця від смертельного вантажу. Вийти сухим із води, навіть зі зв’язаними руками, було тепер для Антона, професійного рятувальника, справою честі. Він розвів ноги і якомога дужче ворухнув кінцівками, направляючись назустріч життю.
Бемоль, що увесь час стояв навколішки край басейну, вхопив Антона за мокру сорочку й підтягнув до борту водойми. Засапуючись від тривалого кисневого голодування, Антон жадібно ковтав повітря. Жага до життя відроджувалася з кожним подихом. Два пацієнти, які щойно врятували йому життя, видавалися найріднішими людьми, і, опинившись у їхніх обіймах, він почувався щасливим. Натомість медики, що занурили його в справжній морок, викликали чимраз більшу ненависть.
Дружня сцена насторожила Павловича, що в супроводі свого почту покидав приміщення басейну. Ці троє аж надто стояли горою один за одного. Такий союз видавався йому загрозливим, і, на тверде переконання лікаря, йому слід дати раду. Надії, що пацієнти зроблять із сьогоднішнього уроку правильні висновки, не було. Ті кончелиги навіть не зізнались у скоєному, а в тому, що це один із них, Павлович не сумнівався. Проте психіатр не западав у паніку. Це був лиш один із епізодів великої гри.
