до оборони. У непроглядній темряві їхній гомін не лякав пацієнтів, аж ось Бемоль увімкнув ліхтарик, виданий йому Шреком, і в промінні світла з’явилися хмари летючих москітів, спраглих людської крові.
— Ого, та їх тут мільйони! Давай сюди нашу зброю.
Лишивши жаске число поза увагою, Антон передав напарникові балон із отрутою й пішов собі вперед, розчиняючись у темряві підвалу. Не ступивши і двох кроків, він знову почув змінений респіратором голос Бемоля:
— Обережно, там сходи обриваються.
Антон навіть не спромігся поставити собі запитання, звідки Бемоль знає про наявність у темному підвалі обриву. Бемоль сумовито відвів очі. Відчуженість Антона він поклав на власний карб, адже не захистив його в сутичці зі Шреком. Аби хоч якось догодити другові, Бемоль вирішив самотужки боротися з надокучливими комахами. Націливши промінь із налобного ліхтарика на стелю, він напомпував балон повітрям і під тиском розприскав першу порцію отрути. Шкідливі випари розворушили комашине царство, яке поспіхом розлетілося навсібіч, зокрема і в темряву, де щез Антон. Відмахуючись від них руками, Антон далі рухався в пітьму, аж поки не втратив опори під ногами. Пролунав плюскіт води, яка ковтнула пацієнта з головою.
— Антоха! — гукнув Бемоль і кинувся на поміч, світловим променем ліхтаря торуючи собі шлях у темному тунелі.
Виринувши, Антон учепився в простягнуту руку Бемоля, що якраз устиг підбігти до краю. Стихія забрала у свого бранця залишки стійкості, яку по черзі нищили то санітари, то невдалі спроби дати лад своєму минулому. Боротьба за життя неабияк виснажила чоловіка, а випадок із гідрокостюмом і зовсім доконав. Антон сів під стіною і, спливаючи потоками брудної води, ледве стримував сльози.
— Не щастить тобі на воду, — спробував розважити товариша Бемоль, освітлюючи водяну поверхню, якою розтікалися кола, б’ючись об цегляні мури.
— Суки, костюм порізали, — пробурмотів Антон, зціпивши від злості зуби.
Промінь ліхтаря занишпорив плесом штучного водоймища.
Бемоль підвівся, занепокоєний прибулим об’ємом води, якого донедавна тут зовсім не було.
— Хай йому чорт! Дідько! — втративши самовладання, вилаявся Бемоль.
Його голос полетів до єдиного виходу, де все ще чатував Шрек.
Вигуки пацієнтів насторожили санітара і, відчинивши двері, він зазирнув у підвал.
— Агов, психи, чого розверещалися?!
Бемоль схаменувся, вражений власною необачністю.
— Усе гаразд, просто тут вода! — заспокоїв він санітара.
— Ворушіться там! — гаркнув Шрек і замкнув двері.
Стомлений Антон підвів на товариша важкий погляд. Йому було геть не зрозуміти Бемолевого розпачу. Чистий і сухий, він стояв поруч, нарікаючи на прибулу воду в темному підвалі.
— Чого ти розійшовся через ту воду? — поцікавився Антон.
Його питання трішки пригасило небувалий запал Бемоля.
Він утихомирився, сів біля нього й пошепки відповів:
— Там, — Бемоль вказав пальцем на воду, — був вихід у головний корпус, а тепер його затоплено!
Антон став навколішки та обіруч ухопив співрозмовника за плечі.
— Ану, повтори ще раз!
— Тихо ти! — обірвав його на півслові Бемоль і пояснив: — Цим підвалом можна було вийти в головний корпус. Двері відчиняються зсередини підвалу. Можна спокійнісінько вийти, а тепер дзуськи. Тут повно води, щоб їй…
Відсапнувши, Бемоль додав:
— З басейну витекла чи що?
Та Антон вже не чув цих слів. Він рвучко схопився на ноги й утупився в темінь підвальних нетрів. Бемоль обмірковував виниклу проблему і не надто зважав на збуджений стан сусіда по палаті. Останній, між іншим, всотував кожне почуте слово.
— Скільки метрів має коридор?
Антонове запитання вивело Бемоля з тільки йому відомих роздумів.
— Двадцять, не більше.
— Повороти є? — і далі випитував Антон.
— Ні, там усе по прямій. Тут сходи закінчувалися, можна було зістрибнути.
Нарешті надмірний інтерес Антона викликав у Бемоля певні підозри. Схвильованим голосом він перепитав:
— Ти з якою метою цікавишся?
У світлі ліхтаря погляд Антона як ніколи здавався цілком тверезим і цілеспрямованим. Його переповнювала рішучість і нестримне бажання покинути
