— До речі, ти не проти, якщо ми зватимемо тебе Водолазом? Тут в усіх кумедні імена чи прізвиська. Наприклад, я — Міхаель, так мене назвала мама на честь мого батька-німця, проте всі кличуть по-народному — Міськом.
Несподівано новий пацієнт зреагував на слова Міхаеля. Він повернув голову в його бік і пильно вдивлявся в очі допитливого сусіда, зволікаючи з відповіддю чи, точніше, гадаючи, про що сказати передовсім: про ім’я чи професію.
— Я рятівник, — нарешті він обрав один із варіантів.
— А звати тебе як? — перепитав Міхаель.
Наполегливість співрозмовника плутала рятівнику думки. Вдало обійдені пастки, які залишилися на волі, потребували обережності в словах і діях, аби не втрапити в нові, тому мовчанка тривала, напинаючи між хлопцями тятиву недовіри. Мешканці палати, за винятком хіба Коми, нашорошили вуха і причаїлися — у такому закладі познайомитися можна з ким завгодно: від Дені Дідро до Кирила Кожум’яки. Зняти напругу могла лише відповідь, зволікання з якою затягнулося.
— Мене звати Антон, — рятівник намагався спекатися допитливих поглядів, одначе — дзуськи. Мовчанка і досі висіла густим туманом, недовіра не зникла.
— Не обманюєш? — грізним тоном поцікавився Міхаель.
Тятива ось-ось мала луснути, аж раптом Міхаель зайшовся сміхом.
Цієї-таки миті палата знову вибухнула реготом. Пацієнти підтримали витівку свого неформального лідера, будучи не проти розбавити сірі будні яскравим жартом. Навіть Григорій на секунду покинув свою шкаралупу самоти і стримано розтягнув губи в посмішці.
Після короткого знайомства в палаті, яка своїм жалюгідним виглядом не сприяла людським почуттям на кшталт дружби чи якоїсь симпатії, запанувала здорова атмосфера. Міхаель по черзі представив сусідів, надавши кожному коротку характеристику, а згодом уся ватага подалася на сніданок до шпитальної їдальні.
Менше за все Антону хотілося їсти. Він штрикав виделкою в желейного вигляду кашу, що повільно ковзала тарілкою від такого недбалого ставлення до неї. Якщо не зважати на грюкання столових приборів, у просторій їдальні лунали лише голоси санітарів і кухарів, які розносили страви по довгих столах для різношерстої публіки. Компанія не з найкращих, але наразі вона позбавляла Антона самотності, від якої тілом пацієнта бігли дрижаки. Загнаного страхом у безвихідь, його чи не вперше відпустило саме серед психів. Не так вже й боязко сприймаєш власні фобії, коли довкола стільки неврівноважених з найрізноманітнішими симптомами. Зрештою, це лікарня й у випадку чергового приступу буде кому допомогти.
Щодо можливості нападу Антон не сумнівався. Покликаний рятувати людей, він сам потребував допомоги, і, щонайперше — душевної! Послане кілька тижнів тому випробування виявилося не до снаги молодому чоловікові. Хоч у крайнощі удавався: і до чарки, і до ворожки, ба навіть до Бога — все намарно. Невидима сила в особі світловолосого переслідувача все гонила по закамарках його й без того скалічену душу. Привид витягував соки, пив кров, мотав нерви і просто зживав Антона з білого світу, роблячи це з особливою вибагливістю.
Тонкий писк урвав перебіг Антонових думок. За сусіднім столиком розгорілася суперечка між двома пацієнтками, які не поділили кавалок масла. Перша жінка, з сивим волоссям, зав’язаним у кінський хвостик, дорікала іншій стосовно шкідливості продукту.
— Зоє Олексіївно, ви ж знаєте, що там багато холестерину, а від нього у вас атеросклероз! Вам же говорив лікар…
Натомість її колежанка не знаходила кращої відповіді, аніж крик. Кілька хворих прикипіли до них поглядами, забувши про час і їжу. Раптом з гурту пацієнтів хтось жбурнув на стіл шматок масла, який змусив призвідницю суперечки завмерти в нерішучості. Її сусідка зайшлася реготом і, скориставшись із того, що сивоголова втратила пильність, схопила шмат масла й запхала його до рота. Дехто з пацієнтів, що стали свідками такого зухвалого вчинку, підтримали жінку, загрюкавши начинням об стіл.
Нарешті буча привернула увагу медсестер, одна з них підійшла до Зої Олексіївни й досить увічливо попросила більше не їсти масла. Ця сцена справила на Антона найкраще враження про медперсонал і його ставлення до пацієнтів, отож у доброму гуморі він покинув їдальню й вирушив разом з іншими на ранковий моціон до внутрішнього подвір’я лікарні. Там, у тіні густолистої липи, він сховався від палючого сонця, що вже до бронзи запекло його шкіру, і від допитливих поглядів старожилів лікарні, які допікали не менше за небесне світило. Жахіття скінчилися — починалося нове життя!
У цей час обидва санітари, що після нічної зміни зустрілись у своєму кабінеті, прощалися на кілька годин — до початку нової варти.
— Додому не збираєшся? — спитав Шрек, споглядаючи, як Чахлий моститься на канапі.
— Сьогодні буду тут. Важка ніч попереду.
Шрек накинув на широкі плечі куртку й потягнув за клямку:
— Як собі знаєш.
Велет покинув худорлявого санітара, який після нічної втоми збирався насолодитись усамітненням. Чахлий замкнув двері, роздягнувся, оголивши непристойно запалий живіт, і влігся на канапу, ховаючись під білим простирадлом.
