Мотор вже не ревів, натужно вив …
Лунали, вітру вторячи, ридання,
Що це з життям навіки розставання …
Хто зі страху холонув, хто молився…
Стихії гра, чи долі злий каприз?!
Він не летів, він просто падав вниз …
Яскраво сніг у світлі золотився …
Снег оседал. И с ним, попав в буран,
Скользил, срываясь вниз, аэроплан.
Он падал, руша планы и приметы,
Уравнивая все приоритеты…
Снег забивался в щели, в окна бил…
Мотор и не ревел уже, а выл…
И, с ветром в унисон, неслись рыданья,
Что никогда не сбудутся свиданья…
Кто в страхе стыл, кто истово молился…
Игра стихии, иль судьбы каприз?!
Он не летел, он просто падал вниз…
В прожекторах снег ярко золотился…
Я розчинилась у повітрі,
Мене не стало,
Так хмара, що у рвучкім вітрі
Маревом стала,
Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.
Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.
Я розчинилась у повітрі?
У снах й безсонні,
У поговірках, у повір‘ї,
В твоїй долоні.
Я ніби йшла і зупинилась.
Ніхто не знає.
Я розчинилась! Розчинилась!
Мене немає.
А ти живеш. Тобі не дивно?
Скажи на милість.
Тобі не боляче? Не зимно? -
– Я розчинилась.
Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.
Ніхто твоєї вже любові не потребує.
Я растворилась в каждодневье,
