Сонце ще стояло високо, і мухи надокучали, намагаючись присісти біля очей або на залитий кров’ю одяг.
Тільки досягнувши шляху, спинивши автобус і обережно поклавши Глинку на асфальт, Ярема вже не знайшов більше сил. Він знепритомнів, а коли тимчасово прийшов до себе, то почув немов крізь серпанок сну:
– Обережніше підіймайте! Жінку ось сюди, а чоловіка до другого авта. Так, так. Не повезеш же їх до однієї лікарні.
Ярема усміхнувся.
***Минуло кілька років, як Жилка знову з’явилася на обрії. Якось вона заскочила до Глинки на відвідини.
– Все ще та ж сентиментальна атмосфера? – поцілувавшись, вона вказала на груповий портрет Глинки, Яреми і маленької Пташки. – А я також одружилася. Ми провели медовий рік на островах, і тепер починається ця неприємна розводова тяганина. Власне, його вина, – мого чоловіка. Він мені став гидким: маленький, лисий, а до того ще й короткозорий.
– А куди ж ти дивилася, як одружувалася? – зауважила Глинка, тільки її подруга мала звичку не відповідати на запитання, що вели на слизьке.
– Мій Ярема вже вивчив мову, – продовжувала Глинка, – він тепер розмовляє краще, як ми з тобою. Він також зробив важливі відкриття в галузі функціонування мозку і нервової системи. Йому досить на тебе глянути, і тобі негайно прищепиться любов до твого чоловіка, дарма, що він і маленький, і лисий, і короткозорий.
Жилка енергійно запротестувала:
– О, ні! Нема дурних. Ті, хто люблять, лише страждають, а ті, кого люблять, користуються. То нехай він хіба прищепить любов моєму чоловікові.
– На односторонню любов він не згодиться, – Глинка похитала впевнено головою. – Або ж обом, або нікому.
В сусідній кімнаті хтось стукнув вікном.
– Ой, лишенько! – вигукнула Жилка. – Це, мабуть, твій Ярема. Я ніколи не довіряла мужчинам і не буду довіряти. А то, дивись, і дійсно щось прищепить мені. Краще вже піду. До того, я вже не манекен, я тепер громадська робітниця, і сьогодні в мене доповідь на тему «Як ощасливити дитинство в модернім суспільстві».
Двері відкрилися, та то не був Ярема. До кімнати забігла Пташка і защебетала.
«Новий Обрій» № 3, 1967 р.
________________________
ДАР РОЗДВОЄННЯ
Фантастичне оповідання
Самотність породжує дивацтво.
Не маючи жодного наміру ставати диваком, Свирид Беркут зумів знайти собі товариство навіть у безлюдному австралійському буші. Він відкрив у собі дар роздвоєння. Як один звук біжить у два навушники, як один образ з’являється на двох телевізорах, так і з одного Свирида стало двоє: Свирид Перший і Свирид Другий. Обидва в засмальцьованих робочих комбінезонах. Обидва з міцними шиями. Вони тисли один одному руки, лагідно дивилися на довколишні луки, і ніхто в цілому білому світі не мав стільки спільного пережитого, ніхто не розумів один одного з півслова так, як ці два скитальці – два побратими.
Тільки під час роздвоєння закралася нерівномірність. Свиридові Першому припала більша частина тих внутрішніх органів, що лежать вище пояса. А Свирид Другий надолужив на кишках та шлунку. Отож одному дісталося велике серце, що, як осідок бажань і високих ідеалів, билося й нудьгувало в одноманітному буші. Воно кричало: «Господарю мій, ходімо до міста! Там рух і люди. Там інше життя, нові «експірієнси». А Свирид Другий, обтяжений черевною діяльністю, тягнувся до осідлости: «Я вже мав досить життьового досвіду. У моєму віці... після моїх поневірянь у минулому... і страждань… людина, нарешті, прагне спокою».
Скоро настав той час, коли побратими почали набридати один одному своїми балачками і, нарешті, розлучилися. Свирид Перший подався до Сіднею, де були рух і люди, і де була така собі Мейзі, колишня міс закутку «Коров’ячі Ратиці». А Свирид Другий лишився в буші.
Мейзі і Свирид незабаром одружилися. Весільне прийняття відбулося в одному з міських ресторанів, де кухар приготував величезний бляманж, і Мейзині гості їли з великим апетитом. Вони час від часу виявляли своє здивування, чому це Мейзі, колишня королева краси, вийшла заміж за такого собі незавидного, непоказного Свирида Беркута, що все нервово встає та сідає в тих вузеньких штанях.
– Чи ж він багатий? Ні.
– Чи ж він учений? Теж ні.
– А що ж таке? Чого це вона за нього віддалася?
– Того, що він прудкий. Ач, он уже бідній дівчині зіпсував фігуру.
– Ага! Он воно що! Та їй, нещасній, і виходу іншого нема. Мусить-мусить-мусить одружуватися.
Мейзині гості шепотіли поміж собою і негарно дивилися на Свирида, так, наче це була виключно його вина, і наче не треба двох, щоб завагітніти одній. І не було на тому прийнятті нікого, хто вкинув би гарне словечко за нього. Ба навіть Свирид Другий, чоловік тієї ж плоті і крови, зателеграфував, що не може приїхати «за браком часу».
Коли прийшов час на пологи, Мейзі чмокнула Свирида – гуд-бай – і сказала, що іде в іншу частину міста до своєї матері.
– Я знаю, дарлін, – додала, нервово роздавлюючи недокурок ногою, – що в цю важливу годину ти хочеш бути зі мною. Та моя мама знає більше за тебе і про немовлят, і про роди. Все це – бабська справа, жіноча. Твоє діло – готуй гроші.
Чоловік, ясно, свого діла не цурався і працював надурочні.
Мейзі поїхала до матері і навіть не залишила адреси. Вернулася за яких пару тижнів без дитини.
– Ой, лишенько! – сказав Свирид.
– Ой, я так прибита горем, – відповіла Мейзі. – Народився хлопчик – вилитий батько. Помер під час родів. Я вже цілий тиждень мала нервове потрясіння.
Зрештою, якби Свирид, замість їхати на надурочні, та відвідав нічний клуб «Безпритульне Цуценя» на Кінгс Кросі, то попереднього вечора він там побачив би свою дружину цілком веселу і здоровеньку і без потрясених нервів в товаристві якогось елегантного француза. Вони удвох їли пульорі і заїдали ріоле, і запивали чорною кавою з лікерами. Довкола пливли пари в тихому танковому ритмі, і цигарковий дим линув у напрямку витяжних вентиляторів. Мейзі замріяно дивилася перед собою і повторяла, що це були найприємніші хвилини її життя.
Та, як кажуть, чого око не бачить – серце не знає. Свирид вірив, що Мейзі насправді побивалася. Отож, щоб утішити її, він їй купив разок перлового намиста й дорогоцінний камінь (синій – за хлопчика).
Не минуло й року, як Мейзі знову зібралася до мами.
– Бебки й пелюшки – це
