Наступного дня Кирпа розповів про свою біду колегам на праці. Літні люди хитали головами й сумно повторяли, що життя вже не таке, як було колись: навколо самі шахраї. Але молодші робітники міряли його критичними поглядами.
– Забрали ліжко з жінкою, ге? А де ж ти був? Чи тебе не захотіли брати?
Новина рознеслася по всіх трьох поверхах, і вся друкарня гойдалася від реготу.
***Ніщо не виводить чоловіка з душевної рівноваги так, як розлука з близькою особою. Іван, немов дурний, бродив вулицями з ранку до вечора. Докоряв собі за те, що не приділяв жінці більше часу. Немилі йому були тепер і книжки.
Проте він належав до тих людей, які під ударами долі хоч і гнуться, та не здаються.
Блукаючи вулицями, Іван натрапив на Іванку, студентку з великою головою й круглими окулярами.
Дізнавшись, що він поборов сон поступовим скороченням часу, призначеного для спання, Іванка кинула на нього зачудованим оком:
– Знаменито! – відрізала. – Це – перемога духа над тілом і розуму над хибним порядком речей.
Потім приклала собі палець до чола:
– Досі людство ділило добу на три частини: вісім годин сну, вісім – праці і вісім – розваги. Закреслимо спання. На що підуть вісім годин? Що зробить людство із тим часом, який воно собі придбало завдяки великому відкриттю Івана Кирпи? Кожен громадянин мусить пробігти підтюпцем три кілометри, вправлятися півгодини на турніку, прийняти холодний душ...
Іванна вблагала Івана навчити її не спати. Іван та Іванна не встигли сказати «гульк!», як між ними спалахнула велика, гаряча любов. Це, ясно, дуже добре. Але відомо, що навіть ті закохані, які мають можливість відпочити вісім годин на добу, все ж отримують сухоти, якщо надміру віддаються тілесним спокусам. У випадку ж несплячої пари природні потяги так розгулялися, що скоро в Івана запали щоки, змарніло лице, а сам чоловік схуд і звівся до цурки. Так і помер би смертю героя-ударника в обіймах коханки, та де не взялася украдена дружина Мейзі. Вона своїми відвідинами змінила його життєвий побут.
Мейзі прикотила в таксі, щоб забрати решту своїх речей з гаражу. Її печать байдужости вже пропала. Тепер жінка мала щасливий і задоволений вигляд, а її шкіра лисніла від здоров’я, як хутро гладкого кота. Мабуть, нарешті, натрапила на такого мужчину, що вмів трактувати даму з її потребами. Правда, у неї під оком стояв синячок, але це, як кажуть, від нічного зіткнення з дверима.
Мейзі привіталася:
– Алло! Тю-лю-лю!
Купу речей увіпхнула собі до пластичного мішка, Іванове відштовхнула ногою:
– Непотріб! – скривила вуста. – Хіба до нічного клубу пригодилося б, але я не вмію переживати. Гуд бай! Тю-лю-лю!
Іванна підняла те, що лишилося: червоні чоловічі чоботи, сині штани, біла українська сорочка і безрукавий овечий кожушок.
– Це тобі ще батьки справили? – спитала в Івана.
– Ні, сам пошив. А потім за горем все закинув, забув... Це мій винахід.
– Та який же винахід, коли це звичайна українська ноша! Такий винахід носили ще за царя Панька, – засміялася молода жінка.
– Підожди, я вдягнуся, а тоді й побачиш!
Він скоренько натяг на себе одяг.
– Дивись!
І раптом піднісся вгору, в повітря, зірвав з коралового дерева квітку і, спустившись, подав її Іванні.
– В цих чоботях, і поясі, і в теплім кожушку повишивані клітини енергії, що перехоплюють наші думки і несуть нас у бажаному напрямку. Це не тільки така ноша, що її носять, а й така, що сама носить.
– Ага! То не лише українська ноша, а й українські ноші?
– Так.
– Знаменито! У твоїх руках, Іване, чудовий винахід. Ти можеш ощасливити людство, якщо поробиш такі ноші для всіх.
– Та можу. Але спершу я ощасливлю тебе. Я зроблю їх для тебе, і ми удвох полетимо в далекі мандри, через гори й міста, і понад морем навперейми дельфінам.
«Нові Дні» № 7-8», 1978 р.
___________________
ТИХООКЕАНСЬКА СІЧ
Пригодницька євгеніка
Жив у Сіднеї такий чоловік, Онись Лучченко, що був українцем з діда-прадіда, а от не любив борщу.
Його запобіглива жінка Пріся догоджала, наче сто рук мала. Вона йому і кропу накришить, і перчику підсипле, і додасть ложечку сметани. А він, ситий і важкий завдяки її доброму куховаренню, ще й відвертається.
– В модерному світі, – каже, – людина мусить жити на пілюлі.
Цей визначний винахідник усівся за столом, заваленим хемічними формулами, і не встав, аж поки не сфабрикував таку поживну пілюлю. З того часу він не то борщу, а взагалі нічого іншого не вживав. Було проковтне пілюлю:
– Оце, – скаже, – я вже й поснідав.
Проковтне другу:
– Оце вже й пообідав.
Третю:
– Вже й повечеряв.
Незабаром Лучченко і непосидючий дисидент Іван Жилавий набили кишені поживними пілюлями, вдяглися в українські ноші і полетіли рятувати Катрю з карагандської неволі. Пріся і собі за ними:
– Я Ониська самого не пущу. Хтозна, що може статися з чоловіком у далекій дорозі.
Правда, з її чоловіком ніякої біди не сталося. Але із Прісіними ношами справа склалася критично. Світ тепер повний всяких нових винаходів, і все це знаряддя слід би вивчити перед вживанням.
Після довгого лету через моря й континенти наші три аеронавти знайшли Катрю поблизу жіночого концентраційного табору, у степу, де вона пасла вівці. Як же дівчина зраділа, коли побачила свого судженого Івана. А почувши, що і сама їде на волю, ледве не зомліла від надмірного щастя.
– Я вже думала, що нам довіку не бачитися, – плакала і сміялася, уткнувши мокрим лицем в широкі груди Жилавого.
За гомінкою зустріччю ледве не прозівали, як на дорозі з’явилося авто.
– Маємо гостя, – остеріг Онисько.
– Ой, лишенько! – злякано спохватилася Катря. – Це начальник Сльот. Знову приперся. Не дає мені, капосний, спокою із своїм жениханням. Хоче забрати єдиний скарб, що в дівчини ще зостався.
Начальник, народжений Сльота, під час вступу до партії перемінив прізвище на Сльот. Таборянки боялися цього садиста гірше від овечої хвороби.
Настрашена Катриними словами, Пріся не збиралася гаяти часу:
– Скоренько, дитино, залазь мені на спину! Держись міцно і полетимо на свободу.
А начальник, у галіфе і «при біноклі», вже виліз з авта і ведмежою ходою запетлював до групи незнайомих.
– Що воно за люди? – питав здалека по-діловому.
Пріся недаром назвала Катрю дитиною, бо та була легенька, як бджілка. Зате руки мала цупкі. Вчепилася за Прісину шию, і вони удвох знялися в небо.
– Гей! Куди ви? Ану, назад! – гнівно загорлав начальник. – Ану, вертайтеся
