– Ну, добре. А чим не підходить розлучена без дитини. Але з помешканням?
– Підходить, але не йому. То мені би підійшла, бо я знаю, як з такими раду давати. Розлучені теж уже мають сформовані звички. Бо якщо вона звикла, що мило мусить лежати в мильничці, а не поруч, то нема ради. Або якщо перший муж ніколи не цьмакав і не хропів, а другий і те, і се, то вже ціла трагедія. Бо рано чи пізно вона йому то тицьне. Або якщо перший муж не звертав уваги, що в неї вічно голова болить, а другого від того шляк трафляє? І знову шкандаль.
– Отже, дівчина на виданні?
– Так. І не старша двадцяти чотирьох років. Бо після двадцяти п’яти, то вже теж неабияка штучка. З такою треба буде морочитися, як з диким мустангом, заки приручиш. По собі знаю. У неї за плечима в такому віці розбите серце, сльозливі спогади за тим скурвим сином, який вженився на її подрузі, і тверде переконання, що всі чоловіки зволочі. Нам підійшла б шуфлядка Д, – сказав стрийко твердо.
– Дуже слушно, – погодився пан Базьо. – У його ситуації краще мати запасний варіант. Та-ак... що ми ту маємо? – він витяг шухляду, а ми повитягали шиї. – Відразу мушу поцікавитися, чи дуже важливу ролю грає розум.
– Чий? – запитав стрийко.
– Ну, та вашої обраниці. Чи мусить вона конче бути мудрою, як Марія Магдалина, чи дурною, як жінка Лота?
– Е, – махнув рукою стрийко, – на дідька йому якась розумаха? Щоб тягала на оперу і балет? Щоб волочила на художні виставки і церковні хори? Щоби змушувала читати якусь нудоту, аби потім разом її обговорити? Ні, я не дозволю перетворити на пекло життя мого дорогого небожа. Нехай буде дурненька, але в міру. Не біда, якщо на питання «хто взяв Бастилію» відповість «не я». Бо це пусте.
Я в принципі не міг із ним не погодитися. Галицькі інтеліґентні дівчата просто помішані на камерних концертах, операх, балетах, виставках і літературних презентаціях. А коли жити? Коли жити, я вас питаю?
– Ну, то ось маєте – гарна, як лялька. Заможна. І в міру дурненька, хоча це не просто помітити, – і пан Базьо простягнув фото 3 на 4, як до паспорта, з якого дивилася справді мила дівчина, хоч насуплена і, мабуть, чимось налякана, мовби в очікуванні не легендарної пташки з фотоапарату, а іхтіозавра з трупом матінки в дзьобі.
– Який у неї ріст? – поцікавився стрийко.
– Середній, – твердо відказав пан Базьо, потім перевернув фото другим боком. – О, тут ся пише: метр шістдесят чотири. Себто менш-більш на п'ятнадцять сантиметрів буде нижча за нього, – кивнув на мене.
– Ну, то люкс, – погодився стрийко. – Буде її носив на руках. А фігура?
– Перша кляса. Кажу вам як фахівець.
– Е, фахівці різні бувають. Є такі, що їм пампушки до вподоби, а іншим – драбини.
– Нє, не переживайте. Не пампушка і не драбина. А якраз в сам раз.
– Добре, – не витримав я. – А що не так?
– А чому щось конче мусить бути не так? – наїжився пан Базьо.
– Бо так завше буває. Такий закон природи. В кожного щось не так.
– Ну...
– Та кажіть уже.
– Вона нецілована і мовчазна. Але я гадаю, що це чудово. Моя третя жінка була страшна балабайка, метляла язиком, як віником. Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.
– Айой! – похитав головою стрийко. – Ото малисьте цурис, як вона ся вернула!
– Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо – берете? Я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така – за адресу п'ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.
Пан Базьо розповів, що Галюня вчиться в консерваторії в класі вокалу. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурненькі, як корки від шампана. Очевидно, що були й винятки, які тільки підтверджували правило. І так сталося, що я перед тим уже мав справу з двома вокалістками і мусив із тією сентенцією погодитися – вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.
Завести поважний роман з Галюнею означало, що після закінчення навчання вона може піти працювати солісткою оперного театру. Зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім'я протрималася? Зрештою, я вже це все проходив. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, які слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості і нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше, література не пробачає зради.
Коли ми вийшли від пана адвоката, стрийко поцікавився, що я думаю про таку гарну дівчину. Я запитав:
– А ви б хотіли жінку – оперову співачку?
– Боже борони! – вжахнувся стрийко.
– Ну, от, – зітхнув я. – Якщо вона добра вокалістка – а пан Базьо запевнював, що так, – то її чекає опера.
– Гм... – похитав головою стрийко і знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит. – А що ви нам за наші гроші підсунули?
– Або що?
– Ви не сказали, ким вона збирається стати.
–
